Bohdana Pylypa Ratych

Третьою дитиною Стефанії і о. Степана Ратичів була донька Богдана, яка народилася в м. Тернополі 1 березня 1924 року. Після закінчення початкової школи навчалася в тернопільській гімназії «Рідна Школа». Під час німецької окупації працювала в банку. З наближенням фронту виїхала разом з родичами до Львова і там уже залишилася на постійно.

Після війни з 1944 по 1950 рік студіювала технологію неорганічних речовин на хімічному факультеті у Львівському політехнічному інституті. В 1951– 1961 роках завідувала лабораторією Львівської ювелірної фабрики, а з 1961 року працювала в Інституті геології та геохімії горючих копалин Академії наук інженером-хіміком аж до виходу на пенсію у 1979 році

Мешкаючи у Львові, уникла вивозу в Сибір, який спіткав родину після арешту о. Степана. Цікаво склалося її родинне життя. В 1954 році вона вийшла заміж за свого стриєчного брата Теодора – сина батькового брата о.Володимира Ратича, про якого вже згадувалося раніше. Теодор Ратич народився 31 березня 1928 року у селі Грабівці коло Тернополя. Він закінчив Львівський сільськогосподарський інститут та Львівську політехніку за спеціальністю інже- нер-механік. Працював у галузі механізації сільського господарства, згодом був головним інженером Львівського заводу автотракторних запасних частин, заступником начальника цеху, інженером техніки безпеки на заводі «Електрон».

Ось, як згадує Теодор в своїх рукописних споминах про їхнє родинне життя з Богданою : «...Після вивезення родини стрийка Степана... його дочка Даня... стала мешкати у нас на вул. Задвірянській. Вона не була включена в списки для вивозу і тому залишилася. У 1954 році вона стала моєю дружиною, діставши для цього, як стриєчна сестра, спеціальну диспензу з Риму. Ми вінчалися в польському кафедральному соборі у Львові. Вона була хвора на серцеву недугу (ревмокардит, комбінований митральний порок серця з перевагою стенозу з серцево-судинною недостатністю)... З Данею я прожив майже 30 років найщасливішого життя. Чуйна, добра, щира, лагідна, сердечна, повністю віддана сім’ї, родині, видержана, вона вміла зносити мої примхи, які були викликані надмірною працею і відсутністю розвантаження...

Була добра не тільки для домашніх, але також до своїх колег по роботі і сусідів. Всі від неї чекали добрих порад в печенні солодощів, вишиванні, в’язанні ґерданів, які вона прекрасно сама виготовляла. Я все говорив їй, що буду її любити не тільки як дружину, а й як сестру, і до смерті носитиму на руках за таку відданість родині. Але при кінці її життя я не міг це робити, бо переніс два важких інфаркти міокарда.... Ще повернусь до своєї дружини Богдани. Тепер таку віддану для сім’ї дружину рідко стрінути.

На її плечах лежало майже повне забезпечення харчами дому. Вона своїми ніжними руками перенесла за життя тонни продуктів, щоб накормити родину з дітьми. Завжди в неділю чи в свято було все щось особливо приготоване. Смачно варила і пекла, дуже любила гостей, а також гостити рідних. Постійно піддержувала контакт з усією родиною. Чи то на іменини, чи на свята старалась бути в колі рідних і близьких своїх друзів, яких вона щиро любила. Зі щирим серцем прийняла своїх родичів після їх повернення в 60-х роках із заслання і опікувалася ними...»

Богдана і Теодор мали двоє дітей.

Старша донька Марія народилася у Львові 15 жовтня 1955 року. В родині її здрібніло називають Міпа. Вона добре вчилася, успішно закінчила німецьку філологію Львівського університету, після чого пише наукову працю, захистила її і отримала звання кандидата філологічних наук. На початку своєї трудової діяльності навчала дітей у спеціальній школі з німецькою мовою навчання, а згодом працює на кафедрі іноземних мов у Львівському університеті, де викладає студентам німецьку мову. Має слабке здоров’я, часто хворіє, та має добре серце, є глибоко віруючою, старанною і дбайливою. Багато добрих прикмет унаслідувала від своєї матері, котру дуже любила.

Чудовою ілюстрацією душевної краси як матері, так і доні, може служити зворушливий спогад Марії Ратич про свою Маму Богдану:

1 березня р.Б. 1924 Всевишній поблагословив подружжя о. Степана і Стефаніі (з Цегельських) Ратичів третьою дитиною. На знак безмежної вдячності Господу за новий дар з небес донечку охрестили Богданою. Тішилась ціла родина. Дівчинка була гарною і дуже милою, тому всі її любили.

Зростала у сім’ї надзвичайно побожній, шляхетній, де змалку прищеплювалась дітям любов до Бога і ближніх. Татко і Мамця були для дітей взірцем скромності, порядності, чесності, принциповості, працьовитості і сумлінності у виконанні своїх станових обов’язків. У родині панувала атмосфера взаємоповаги, вирозумілості, чуйності, доброзичливості і розумної вимогливості.

Швидко минуло п’ять щасливих безжурних дитячих років. На долю маленької Данусі випало перше серйозне випробування: важка невиліковна на той час недуга – менінгіт. Лікарі вважали дитину приреченою. Не втрачав надії лише дідусь о. Теодор. Стоячи на колінах, він день і ніч безнастанно благав Небесного Лікаря: «Боже, якщо це не противиться Твоїй волі, врятуй цю дитину. Мати Божа, допоможи нам!». І сталося велике чудо: Дануся не тільки скоро одужала, а й залишилася розумово абсолютно повноцінною дитиною. Дідуньо Теодор часто любив повторювати: «Це моя дитина, бо я вимолив її у Бога».

До школи пішла дуже рано – не маючи ще шести років. Була непересічно здібною. Їй однаково легко давалися як точні науки, так і гуманітарні. Досконало володіла польською, німецькою, англійською, російською мовами. Мала чудовий голос, грала у струнному оркестрі «Рідної школи» на мандоліні, закінчила курс гри на фортепіано, прекрасно декламувала і сама складала вірші, залюбки виступала у драматичному гуртку.

Здобула вищу освіту. Закінчила хіміко-технологічний факультет Львівської політехніки. Працювала спочатку на ювелірній фабриці, а потім (аж до пенсії) в Інституті геології і геохімії горючих копалин Академії наук України.

Надзвичайно скромна, відверта, безкорисна, доброзичлива, завжди усміхнена, була окрасою будь-якої громади. За чуйне, щире серце її шанували і любили рідні, приятелі і просто знайомі.

Одного разу, будучи ще зовсім молодою, йшла, милуючись, вулицями старовинного Львова. Раптом її зупинила цілком незнайома жінка, питаючи: «Панночко, а чи не потребуєте помешкання?» – «Та ні, дякую», – відповіла. – «Але чому Ви мене про це запитали?» – «Бо у Вас таке добре і лагідне лице», – пролунало у відповідь.

Все її життя проминуло у турботах про інших. Безмежно любила свій край – рідний Тернопіль і Струсів, своїх батьків, брата, сестер, чоловіка, дітей. Була справжньою берегинею свого родинного гніздечка: вірним, надійним, відданим другом і порадником свого чоловіка Теодора, з яким прожила разом 30 щасливих років, люблячою, доброю і розумною матір’ю для своїх дітей – Марії та Андрія, душею усієї ближчої і дальшої родини.

Двері її дому ніколи не були зачинені. Тут завжди було затишно й світло. Затишно – від дитячих усмішок і голосів, від добра і злагоди, від віри, надії і любові, які раз і назавжди поселилися у цьому домі. Будь-хто – рідний чи чужий – міг прийти до Богдани за допомогою, порадою чи підтримкою. Була дуже гостинна. Нікому не відмовляла, для кожного знаходила час. Наче сонячний промінчик, горнула усіх до себе, зігріваючи теплом. На лавочці біля хати не вистарчало місця для усіх бажаючих навчитися шити, вишивати, в’язати. Її роботи – це витвори справжнього мистецтва. А як смачно варила і пекла! Як естетично вміла оформити страви і подати до столу!

Невтомна трудівниця. За весь свій вік Вона не змарнувала жодної хвилини. Навіть тоді, коли відчувала, що дні її життя пораховані, не сиділа, склавши руки. Весь час у русі, долаючи фізичну втому і сердечний біль.

Хвороба, перенесена в дитинстві, не минула безслідно. Більше 50 років Богдана страждала від вади серця. Але ніхто і ніколи не бачив її роздратованою, насупленою, чимось невдоволеною, не чув стогону чи нарікання. У 1960 році критична ситуація повторилась. Діагноз лікарів прозвучав як вирок: або операція, наслідки якої передбачити важко, або не більше двох тижнів життя. І знову полинула молитва – прохання до Бога. У хаті залишалося двоє маленьких дітей: донечці – 5 років, синові – 3. «Боже, змило-сердись над моїми діточками, не дозволь їм стати сиротами». Всупереч лікарям відмовляється від операції і повністю здається на волю Божу. З ласки Божої прожила після цього ще 24 роки, мужньо і по-геройськи несучи хрест своїх обов’язків.

Мама була дуже сильною і вольовою натурою. Постійне уповання на Бога, любов до життя, вміння тримати себе в руках, наполегливість у доланні різних труднощів і перешкод та велика терпеливість допомогли Їй перевершити усі прогнози і сподівання медиків та прожити шість десятиліть.

У Великодній час, 2 травня 1984 року, під звуки воскресних пісень відійшла до Бога по вічну нагороду. На одну квіточку обідніла Земля і однією зірочкою збагатилося небо.

Не прагнучи жодних почестей і слави, залишилась жити у людській пам’яті, у численних серцях тих, хто Її знав. Вона продовжує жити у написаних Нею віршах, у чудових витончених мережках, барвистих вишивках, ґерданах і в’язаних виробах. Вона живе у своїх дітях і внуках.

Андрій, син Богдани і Теодора, народився 4 січня 1957 року. Після середньої школи, успішно закінчує Львівський політехнічний інститут, отримавши спеціальність інженера-радіофізика.

Після навчання працює в лабораторії інституту. Там познайомився із Світланою Сусол і одружився з нею. Світлана і Андрій мають двох донечок: Богдану-Марію, що народилася 21 червня 1992 р., і Анастасію-Ганну, що народилася 23 червня 1998 року.

Як уже згадувалось, Богдана Ратич мала невиліковну хворобу серця, від якої передчасно, на 60-му році життя, померла 2 травня 1984 року. Після смерті дружини Теодор важко захворів і 18 травня 1994 року помер на 66-му році життя.

Обоє поховані у Львові на Сихівському цвинтарі.