Reverend Stepan Ratych

Is your surname Ratych?

Research the Ratych family

Reverend Stepan Ratych's Geni Profile

Records for Stepan Ratych

249 Records

Share your family tree and photos with the people you know and love

  • Build your family tree online
  • Share photos and videos
  • Smart Matching™ technology
  • Free!

Share

Reverend Stepan Ratych

Birthdate:
Birthplace: Berezdivtsi, L'vivs'ka oblast, Ukraine
Death: Died in L'viv, L'vivs'ka oblast, Ukraine
Immediate Family:

Son of Pylyp Ratych and Maria Shymansky
Husband of Stefania Magdalyna Cehelsky
Father of Roman Ratych; <private> Ratych; Bohdana Pylypa Ratych and <private> Ratych
Brother of Reverend Ivan Ratych; Pavlo Ratych; Wasyl Ratych; Rev. Volodymyr Ratych; Osypa Ratych and 2 others

Managed by: Private User
Last Updated:
view all 14

Immediate Family

О Reverend Stepan Ratych (русский)

Чоловік Стефанії – о. Степан Ратич – не був пересічним священиком. Це була глибоковіруюча людина, строгих правил, надзвичайно вимоглива, в першу чергу до себе. Добросовісний і працьовитий парох нерядового міста, яким був Тернопіль, прекрасний катехит, духівник і вихователь молоді, чудовий проповідник.

Народився 7 серпня 1890 р. у селі Вербиці, що біля Ходорова, в родині учителя Пилипа Ратича та Марії з Шиманських, у яких було 11 дітей. Дитинство його проходило в Лісниках на Бережанщині, де батько був управителем школи. Тут необхідно відзначити, що родина Ратичів була духовним провідником Лісників та навколишніх сіл. Як згадують їх сучасники в історично-мемуарному збірнику «Бережанська земля» (Нью-Йорк, 1970), у домі Ратичів завжди сходилися гімназисти, щоб співати, а диригував Степан Ратич – жартівник, знавець безлічі приповідок, співанок, скрипаль і мандолініст. Ратичі у Лісниках проводили значну культурно-освітню роботу: організували читальню «Просвіти» в гарному будинку з театральною залою та кімнатою для репетицій хору. Степан з братом Василем (згодом старшина Українських Січових Стрільців та гімназійний учитель в Рогатині) керували театральними аматорськими гуртками і поставили чимало вистав. Сьогодні не можна недооцінювати значення впливу на національну свідомість тодішніх селян тої культурно-виховної та суспільно-корисної громадської праці, яка проводилась родиною Ратичів і особисто Степаном.

Після закінчення початкової школи Степан навчається в українській гімназії у Бережанах. Теологію студіював у Львові, успішно її закінчив та поступив на ординатуру в Станіславові. В 1918 році одружився з дочкою пароха Струсова о.Теодора Цегельського – Стефанією. У 1919 році в Станіславові був висвячений на священика.

З 1919 по 1945 рік о. Степан працює сотрудником і катехитом, а після смерти о.Громницького в 1938 році стає парохом міста Тернополя. Не зважаючи на велике завантаження працею, як сотрудника і катехита та постійну потребу долати матеріальні труднощі, о. Степан багато уваги приділяє дітям і молоді, зокрема, знаходить можливість організувати із своїми дітьми та студентами, що були на станції, родинний струнний оркестр.

О.Степан був великим книголюбом та шанувальником української літератури. Ідучи по місту, він не міг не зайти до книгарні, де часто залишав останні гроші. Завдяки цьому він за роки своєї праці надбав велику бібліотеку, де можна було знайти твори майже всіх українських письменників, не говорячи вже про релігійну і духовну літературу. Це давало можливість дітям о. Степана та станціонуючим там студентам вільно читати українські твори, до чого він особисто і наполегливо заохочував. Як згадує син сестри о. Степана Осипи – Дометій, саме там він зміг прочитати твори таких видатних письменників, як Богдан Лепкий (особливо його трилогію «Мазепа»), Юрій Шкрумеляк, Антін Лотоцький, Юліян Опільський, Володимир Лопушанський, Микола Хвильовий, Олександр Олесь, історик Михайло Грушевський та інші, які невдовзі були заборонені. На жаль, через лихоліття Другої Світової війни не збереглася ця бібліотека, якій о.Степан присвячував так багато уваги, відмовляючись не раз від необхідного для прожиття, щоб купити дорогу для нього книжку. А ціну книги він знав! Впродовж усього його життя не згасала виплекана змолоду любов до літератури та мистецтва. Навіть перебуваючи у тюремних умовах, він знаходив можливість писати поезії, щоб хоч якось скрасити нелегкі будні. Вони, на жаль, не збереглися, окрім однієї молитви, до якої о. Степан уклав окрему мелодію.

Отець Степан був строгим і вимогливим, в той же час користувався повсюдно заслуженим авторитетом і великою пошаною. Основний свій час він посвячував організаційній, духовній і релігійно-виховній праці на парафії, до якої належали: Середня церква Різдва Христового, що по вул. Руській, (на подвір’ї церкви був невеликий одноповерховий будиночок, де розміщалася парафіяльна канцелярія і жив сам о. Степан з родиною, маючи у своєму розпорядженні три кімнати, в одній з них були на станції студенти, про що вже йшлося вище), церква Воздвиження Чесного Хреста (її ще називали «Надставною» тому, що поруч є велике озеро, колись – став) та дочірні церкви у Великих Гаях і в Янівці. Багато уваги о.Степан приділяв їх розбудові та утриманню у завжди привітному стані. Він умів співпрацювати і будувати добрі товариські відносини з отцями-сотрудниками Іваном Пасікою (з яким був особливо близьким приятелем), Миколою Когутом, Мар’яном Кашубою, катехитами о. Андрієм Стасюком, о.Тимотеєм Сембаєм та іншими, а їх за час праці о. Степана в Тернополі служило немало.

Як парох він відзначався надзвичайно сумлінним ставленням до всіх душпастирських обов’язків, не зважав коли і при якій погоді треба було висповідати вмираючого, відправити похорон, охрестити дитину, дати шлюб чи посвятити хату, не говорячи вже про такі речі, як підготовка і виголошення проповіді. До цього відносився з особливою серйозністю і відповідальністю, мав талант до проповідування і люди любили його слухати. Проповідь надовго залишалася в пам’яті кожного і всі мали над чим потім роздумувати, що, без сумніву, змушувало не одного прихожанина Поряд з працею в церквах і на парафії о. Степан значну частину свого життя віддає праці з молоддю, особливо в українській гімназії «Рідна Школа», де був катехитом у 1933-1939 роках. Про результати його праці в гімназії переконливо свідчать відгуки самих гімназистів тих часів, так Павло Джуль у «Ювілейній Книзі» до 100-ліття української гімназії в Тернополі говорить: «...з найбільшою пошаною ми згадували катехита о. Степана Ратича...» (стор.239). Особливо багато про конкретну працю о. Степана в гімназії пише в тій же книзі Осип Кравченюк, він згадує, що в гімназії надзвичайну вагу надавали вихованню молоді на активних та свідомих громадян, привчаючи їх до громадського життя. Тим цілям, поряд з релігійним навчанням, служила Марійська Дружина, основним завданням якої було поглиблення релігійного і морального виховання молоді. Членами дружини були всі учні та учениці гімназії, а її діяльність велась у класних гуртках, окремо для хлопців і дівчат. У травні кожен клас влаштовував у себе вівтар з живими квітами і лампадкою. Декорували такий вівтар і в коридорі гімназії. Марійська Дружина мала євхаристійну і протиалкогольну секції, а також вела доброчинну діяльність, організовувала поміч у навчанні і матеріальну допомогу для оплати за навчання, мешкання, харчування, лікування, чи купівлю книжок, а, іноді, і для придбання одежі й взуття потребуючим.

Влаштовувались також Марійські свята, Євхаристійні свята, Свято матері та Андрея. Учні приготовляли реферати, які виголошувались у неділі і свята. Темами цих рефератів були: вшанування Пречистої Діви Марії, або такі, як «Християнка в суспільстві», «Святий Йосафат», «Християнство в часах переслідування» (хто міг подумати, що незабаром такі переслідування можуть повторитися?), «Початок Християнства в нашому народі», «Католицька церква в добу революцій», «Роль жінки-християнки в житті народів» та інші. У 1937 році Марійська Дружина гімназії брала участь у з’їзді Марійських Дружин українських гімназій Галичини, де відбулася їх зустріч з Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Колишня гімназистка п.Ольга Сліпа пише про це так: «Хочу підкреслити високий рівень духовності, який панував у гімназії. Ми були всі членами «Марійської Дружини», керівником якої був наш сл.п. катехит о.Степан Ратич. Завдяки його наполегливій праці та зусиллям усього учительського колективу в школі майже не було будь-яких особливих негативних явищ... Ми любили правду, Україну, рідну природу, душею сприймали Божі заповіді любові Бога та ближніх. Досі стоїть перед очима щонедільний похід (колоною-парами) учнів усієї школи до парафіяльної церкви на вул. Руській, парохом якої був наш катехит о.Степан Ратич, на святочне богослужіння. Чудово співав наш рідношкільний хор. Ми були патріотами нашої школи, нашої церкви. Нам було якось радісно на душі, що нас є так багато; інколи оглянувшись на повороті вулиці Качали й побачивши в один бік далекий початок, у другий – далекий кінець колони, можна було сповнитися гордістю за нашу численну українську молодь, нашу єдність у нашій церкві, нашу дисциплінованість. Так у будень і свято міцніла наша національна свідомість, ми прагнули добра і краси, гидували ненавистю і злом, хоч воно, те зло, в ті 30-ті роки вже здалека насувалось на нас...»

А колишній гімназист п.Богдан Габлевич в матеріалі «До історії гімназії» в тій же «Ювілейній Книзі» згадує, що о. Степан Ратич зазнавав утиску вже за часів польської влади. Так об’єктом поліцейського розслідування в 1934 році стало звинувачення його в тому, що він відмовився відспівати «многоліття» під час шкільної відправи в церкві з нагоди іменин польського президента, що було потрактовано, як непошана до президента. І це не дивно, бо о. Степан завжди був не до вподоби кожній окупаційній владі, очевидно, тому, як пише в тій же книзі уже згадуваний раніше Осип Кравченко, що в гімназії «навчання релігії і взагалі духовна опіка були в руках зразкового священика, патріота і аматора музики о. Степана Ратича». Він був серйозний із суворим поглядом і, в той же час, був великим патріотом молоді, а на учительських радах часто виступав в обороні учнів.

Гімназист Остап Хоміцький у згаданій «Ювілейній книзі» пише, що «заради справедливості треба нагадати, що велика заслуга в організації хору й гімназійного оркестру належала поряд з директором, молодому вчителеві музики Юрію Криху та нашому незабутньому вихователеві отцю Степану Ратичу».

До цих слів, висказаних від щирого серця самими учнями гімназії, треба додати, що вся ця праця в гімназії невтомного катехита була його ініціативою, його пожертвою для молоді, для їх релігійного і патріотичного виховання, не зважаючи на величезну зайнятість у парафії, на сімейні обов’язки і матеріальні потреби так чисельної сім’ї, яку мав о. Степан. Тому не дивно, що гімназист п. Петро Тимочко стверджує, що особливого теплого слова заслуговує зовні холодний, строгий і вимогливий катехит о. Степан Ратич. Він вважає, що його вплив на духовне та моральне становлення гімназистів важко переоцінити, бо кожен відчу-вав, що пустощі і вольності на його уроках були немислимими, та й недоречними, «зате його лекції було цікаво слухати, багато цікавих біблійних явищ тлумачив дохідливо, враховуючи наукові досягнення та відкриття".

Та не довго світові події дозволили о. Степану ревно працювати на релігійній і національній ниві в Тернополі. Розгорілася Друга Світова війна з усіма її страхіттями та наслідками. Горе і біда невблаганно охоплювало майже кожну українську родину.

У зв’язку з наближенням фронту, важкими боями і оточенням міста Тернополя радянськими військами, що віщувало знищення міста, о. Степан, як уже згадувалося, був змушений разом з родиною евакуюватися до Львова, де він з 20 квітня по 19 серпня 1944 року завідує церквою св. П’ятниць.

Та як тільки стихли бої на Тернопільщині, о. Степан Ратич повертається до зруйнованого та зайнятого радянськими військами Тернополя, де продовжує душпастирську працю. Та це вже настав час, коли, як відомо, по всій «визволеній» Україні, розпочалися переслідування і арешти, чого не уникнув і о. Степан.

Його виною було те, що коли в Західній Україні розпочалась акція насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви із захопленням храмів і підпорядкуванням їх Московському Патріархату, о. Степан категорично відмовився визнати юрисдикцію Москви. Він, ревний і самовідданий священик-патріот, ні на хвилину не міг припустити, що можна зрадити своїй присязі та піти на компроміс із безбожною й репресивною системою, яка заповзялася знищити Українську Греко-Католицьку Церкву, котра споконвіку була душею галицького люду, його оберегом від намагань держав-окупантів асимілювати український народ.

Отець Ратич розділив долю багатьох галицьких священиків, які відмовилися підкоритися злочинній вимозі радянської влади і визнати юрисдикцію Московського Патріархату, який спільно з державною владою та її репресивним апаратом взявся за повне знищення Української Церкви.

Отець Степан був заарештований 22 жовтня 1945 року. Спочатку він сидів у слідчій тюрмі в м. Чорткові. Після засудження на 8 років ув’язнення, його перевезли до Львова в Замарстинівську тюрму, а потім – на пересильний пункт, звідки етапом доставили у «лагер» (саме так увійшла в життя галичан назва концентраційних таборів) у м. Ясиновату.

Патріарх Йосип Сліпий, котрий зустрічався в лагері з о. Степаном, згадував у своїх листах, що він «як священик держався і держиться дуже гарно».

Також отець-пралат Л.Куницький у своїх спогадах говорить про о. Степана, з яким деякий час перебував у в’язниці: «згадався о. Ратич, парох Тернополя, неабиякий майстер. Зі звичайного недопеченого хліба і із саджі він виліплював майстерні календарі, які прикрашав гарними узорами із різнокольорової соломки, на ті вироби особливо ласий був лікар-тюремник Шейхман...» А ще виліплював із хліба чудові малесенькі вервички, які деколи вдавалося передати для рідних.

Тільки після смерті Й.Сталіна в 1953 році о. Ратича звільнили з-під арешту, але залишили в Сибіру на засланні. Згодом його етапують у В’яземськ Хабарівського краю, де вже з 1952 року знаходилася на спецпоселенні його дружина.

Перебуваючи у В’яземську о. Степан не поривав своїх зв’язків з Греко-Католицькою Церквою, митрополитом Й.Сліпим і священиками, які в той час знаходились у підпіллі. Він переписує і розмножує написані на засланні митрополитом Й.Сліпим його Послання та Історію Української Церкви.

Коли в червні 1960 року о. Степану дозволяють разом з родиною повернутись на Батьківщину, але без права проживання у м. Тернополі, він прописався у свого сина Романа в Бережанах, а сам жив у Львові у своєї дочки Богдани. Звідси налагодив і підтримував постійні й активні контакти із владиками і священиками Української Греко-Католицької Церкви, що знаходилися у підпіллі і виконували свої душпастирські обов’язки, дотримуючись суворої конспірації. Отець Степан активно включився в таку ж працю, часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.

Однак стан здоров’я, підірваного багатолітніми переслідуваннями, тюрмами та засланням, не дозволяв йому працювати, як хотілося. Швидко розвинулася серцева недостатність і о. Степан Ратич помер у Львові 31 липня 1968 року. Похоронні відправи у Львові в помешканні дочки Богдани провів в асисті багатьох підпільних священиків Владика Величковський, який до війни був ігуменом монахів-редемтористів у Тернополі. На похоронні відправи зібралося багато рідних, близьких та численні колишні тернопільські гімназисти, які на той час жили і працювали у Львові. Тіло о. Степана перевезли до Тернополя і поховали на цвинтарі біля його родичів. Не зважаючи на складні обставини того часу, які загрожували переслідуваннями, його проводжала в останню путь багаточисельна громада вірних парафіян-тернопільців та священиків-підпільників. Панахиду і чин поховання на цвинтарі здійснив легендарний своєю хоробрістю о. Смаль.

Вже минуло більш як 30 років з дня смерті о. Степана, але й досі не заростає стежка до його могили. Всі, хто знали його, – вдячні парафіяни та колишні його учні, буваючи на цвинтарі, обов’язково відвідують його могилу, кладуть квіти, світять свічки, замовляють панахиди.

Бувають тут і гості із діаспори – колишні тернопільчани, які не раз із трудом знаходять його могилу та не оминають нагоди помолитися над тлінними останками світлої пам’яті о. Степана, пам’ятають цього невтомного і нескореного пастиря й ісповідника віри та незламного патріота, що назавжди залишив глибокий слід у їх душах і серцях!

Такими є основні відомості про шосту гілку роду Цегельських зі Струсова – родину Стефанії-Маґдалини Ратич, наймолодшої доньки о.Теодора Цегельського. Завершуючи розповідь про цей рід, такий чисельний і так щедро наділений як талантами, так і стражданнями, хочемо ще раз згадати добрим словом світлі постаті тих, хто одружившись із жінками роду Цегельських, стали не лише повноправними членами цього давнього роду, а й видатними духовними світочами, які мали немеркнучий вплив як на весь свій рід, так і на широкий загал українського народу. Це, передовсім, – о. Степан Ратич і о.Євген Кравчук.

Ми вже згадували деякі відгуки про них, висловлені різними людьми. Тепер пропонуємо вашій увазі і безпосередні слова о. Степана Ратича. Вслухаймось у щирі його слова, які він у далекому 1946 році слав із тюрми до своїх найрідніших... Чи думав тоді цей праведний страждалець, що через пів століття, у новому вже тисячолітті, ми читатимемо його задушевні слова? А може, саме таким був задум Всевишнього, коли надихав змученого в’язня писати із тюрми цього листа?..

view all

Reverend Stepan Ratych's Timeline

1890
August 7, 1890
Berezdivtsi, L'vivs'ka oblast, Ukraine
1920
October 11, 1920
Age 30
Ternopil, Ternopil's'ka oblast, Ukraine
1924
March 1, 1924
Age 33
Ternopil, Ternopil's'ka oblast, Ukraine
1968
July 31, 1968
Age 77
L'viv, L'vivs'ka oblast, Ukraine