Reverend Mykola Dychkowsky

Мико́ла Дичко́вський — священик с. Волосянка , Славського району (тепер Сколівського), Дрогобицької області (тепер — Львівської), священик села Тухолька Львівської області, репресований, відбував заключення на Воркуті ,потім священик, декан в м. Стрию. Племінник Й. Сліпого.

О. Миколу Дичковського (1910 р. н., рукоположений 1923 р.) з Перегінська. Родом о. Микола був з с. Заздростей Тернопілької області, родич митрополита Иосифа Сліпого по лінії Дичковських. Жонатий був на дівчині з родини Попович (Богородчанський район). В них народилось четверо дітей: Віра, Зенко, Лідія та Орест.

Спочатку о. Микола був парохом в І Ігри міську, а також був зайнятий у школі у Перегінську, але по причині хвороби і перенесеної и результаті операції, йому було важко співати (а [ піп був дуже мелодійний) і отець змушений був залишити парафію в Перегінську, де йому кожен сіп, і реба було відправляти Богослужіння і інші Греби. До Вільхівки з сім'єю пароха переїхала і мама дружини, в якої на той час помер чоловік, а інших дітей у п. Марії не було. Отець Микола запросив у Вільхівку дяка Сергія Білого, який відзначався великою строгістю і завдяки цьому багато чого навчив наших людей.

Під час душпастирювання о. Миколи у Вільхівці в 1939 році був даний дозвіл на випас худоби протягом місяця (з 5 травня по 5 червня) на парафіяльному пасовищі в обмін на молочні продукти. В 1941 році за сприяння священика та станичного (Микола Проць) було висипано могилу Січовим стрільцям. Велику участь при цьому приймали Михайло Стефурак с. Федора та син священика Зенко. Також із документів довідуємось, що в 1941 році о. Микола робив ревізію в церкві (на той час в архіві було зареєстровано аж 45 архівних книг). Деякі з цих книг Орест Дичковський сховав під час війни під куполом церкви.

Перед приходом радянських військ у 1943 році о. Микола з родиною виїхав до Німеччини. Але по дорозі молодший син Орест утік від батьків і повернувся в село, де проживав зі своєю бабцею, яка померла і похована у Вільхівці. Старший син отця Зенко в роки війни поступив на військову службу в дивізію СС «Галичина». Батьки переживали за долю своїх синів. В скорім часі о. Микола помер, і похований у Німеччині. А їмость, дізнавшись вже після війни, що її Молодший син залишився живий, пішла в Монастир і там служила Богу до кінця свого життя.

Про Миколу Дичковського, свояка Йосифа Сліпого, мало хто знає. Позатим — це неординарна особистість, з непростою долею, працею в дуже складних історико-політичних умовах. Його ім’я чи не вперше було задекларовано в одній з моїх статей. Тепер зупинюся дещо ширше на ранньому етапі його священичої діяльності.

Лише недавно в літературі з’явилися скупі біографічні відомості, з яких довідуємося, що М. Дичковський народився 1910 року у с. Заздрість (тепер Теребовлянського району), що на Тернопільщині. Його мати — Францішка, з роду Коберницька, старша сестра Йосифа Коберницького (Сліпого), батько — Омелян Дичковський. Відомо, що Микола закінчив Греко-католицьку богословську академію у Львові за ректорства Йосифа Сліпого. Не одружуючись, у 1935 році він був висвячений на священика.

Спочатку його скерували сотрудником до Старого Села неподалік Бібрки. Тут хочу висловити свої зауваження та внести певні уточнення, до яких спонукала мене щойно віднайдена у Львівському обласному державному архіві анкета, яку заповнив власноруч М. Дичковський 28 лютого 1947 року. З неї дізнаємося про точну дату і місце його народження, освіту тощо.

Свої дані він записав так: «Дичковський Николай Еміліянович народився 22 грудня 1910, Слобідка Струсівська, район Струсівський (тепер Теребовлянський. — В. С.) Тернопільської області; українець, соціальне положення — селяне. Навчання: начальна школа, середня освіта — ґімназію в Тернополі, Духовну семінарію у Львові. Священик. Знає польську і старолатинську мови».

Після того М. Дичковський представив початковий етап своєї трудової діяльності та вказав на труднощі, які несподівано з’явилися в його житті: «Перша посада: Старе село Бібрецького району Львівської області, де був експонованим сотрудником від 6. марта 1935 по 1. марта 1936. Від марта 1936 хорий на легені (туберкульозіс) — перестав душпастирьовати — і перебував на лікуванні в санаторії в Закопаному — три місяці, від марта 1936 по 1. червня 1936. Від червня 1936 — якхорий в Корчині Сколевського района — духовник при монастирі жіночім сс. Василіянок — по 1.травня 1937 року. Від грудня 1937 лічиться в санаторпансіонаті сс. Служебниць в Микуличині Станіславської області — по 7. Августа 1939. В Августі 1939 року іменований сотрудником в Славську Славського района Дрогобицької області, де пробув два місяці».

У Центральному державному історичному архіві у Львові зберігся лист до Митрополичого ординаріату М. Дичковського, в якому йдеться про нетривале перебування на парафії у Славську. Однак мушу хоча б побіжно зробити екскурс у цю історію. Справа в тому, що влітку 1939 року радянські каральні органи арештували Петра Карвацького, сотрудника у Волосянці. Нам поки що достеменно не відомо про його тодішнє місце тримання, допити, проте вдалося виявити один документ, що проливає світло на цю проблему. Отже, 18 липня 1939 року отець звернувся до Греко-католицького ординаріату у Львові, просячи «видати йому посвідку приналежности до звязи Духовенства Львівської Архієпархії, потрібної для війсковости». Звичайно, місця написання цього звернення не зазначено. Забігаючи наперед, зазначу, що його справу було вирішено позитивно, бо 10 листопада 1939 року П. Карвацький писав, що «тепер у Львові замешканий, прохає о ласкаве надання посади завідателя в парохії Васючин Ходорівського деканату».

Роман Чайківський від грекокатолицького деканального Тухлянського уряду, знаючи про зникнення о. П. Карвацького, 10 серпня 1939 року звернувся до Митрополичого ординаріату із заявою «Справа арештування о. П. Карвацького», в якій повідомив, що той «арештований» і вивезений правдоподібно до тюрми в Стрию і ласкаво просить за дозвіл о. Кліми відправляти в неділі і свята Служби Божої». Проте ця заміна була нетривалою, і вибір на сотрудника випав на о. М. Дичковського. У листі-зверненні до Грекокатолицької консисторії у Львові від 5 жовтня 1939 року М. Дичковський повідомив: «Підписаний сотрудник в Славську, Тухлянського деканату, просить о ласкаве наданя йому сотрудництва у Волосянці того ж деканату». Працівники консисторії швидко зреагували на звернення, адже у цей же день зареєстровано прохання, а наступного — 6.Х.1939 р. — видали вказівку: «І.Виготовити по формі грамоту на сотрудника в Волосянці дек[%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%83] Тухлянського для о. Миколи Дичковського, сотрудника в Славську того ж деканату. ІІ. До Уряду декан[%D0%B0%D1%82%D1%83] Тухлянського по формі о звільнення з Славська, а введення в Волосянці».

У церковно-парохіальному архіві с.Волосянки мені пощастило відшукати оригінальний документ, що засвідчує призначення М. Дичковського на парафію 6 жовтня 1939 року. Його унікальність полягає в тому, що це Архієрейське благословення надав митрополит Андрей Шептицький. Згідно з цією грамотою, йому доручено виконувати обов’язки «сотрудника в Волосянці Тухлянського деканату» і висловлено побажання «повинуватися в духовних і парохіальних справах о. деканові і парохові».

Як «одинокий сотрудник», М. Дичковський мешкав у священичій резиденції під номером 60 разом з М. Реваковичем. Це твердження ґрунтується за виявленим документом — будинковою книгою, укладеною місцевою владою на початку 1940-х років. Зараз її фрагменти знаходяться у М. Кулика, жителя Волосянки, що їх передав йому родич М. Галадій, який на той час був секретарем сільради. М. Ревакович («парох») вписаний під порядковим номером 319, а М. Дичковський («сотрудник») — 320 [3, № 319—320]. Під прізвищем «Ревакович» стоїть без порядкового номера «Лелів Калина, 1926 року народження», яка допомагала незрячому священикові.

Молодий сотрудник активно й добросовісно включився в душпастирську роботу, яка покладалася на нього: ретельно здійснював Богослужіння, виконував обряди хрещень, шлюбів та похоронів. Його поважали не тільки парафіяни, а й священики із сусідніх сіл. Так сталося, що буквально через місяць після прибуття до Волосянки помер відомий тухлянський декан, отець у с. Хітара на Сколівщині Дмитро Йосифович.

Роман Чайковський, який виконував на той час обов’язки тухлянського декана, звернувся з листом до отців Михайла Реваковича, пароха й Миколи Дичковського, сотрудника у Волосянці: «Ділюся сумною вісткою, що 28 ц[%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE] м[%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%8F] помер бл[%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%97] п[%D0%B0%D0%BC’%D1%8F%D1%82%D1%96] о. Дмитро Йосифович, парох у Хітарі й наш вислужений декан. Похорони відбудуться в днях 29 і 30-го ц[%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE] м[%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%8F]. Прохаю отця сотрудника приїхати 30-го на 8 год. Засилаю найщиріші поздоровлення. Роман Чайковський. 29. ХІ[19]39». Немає сумніву в тому, що М. Дичковський узяв безпосередню участь у похороні Д. Йосифовича.

М. Дичковський і далі не мав міцного фізичного здоров’я, продовжував хворіти і потребував лікування. У червні 1940 року він звертався до Митрополичого ординаріату у Львові про надання йому відпустки з цією метою. У відповідь сотрудник у Волосянці отримав документ такого змісту: «Митрополичий ординаріят уділяє Вам відпустку на час одного місяця ц[%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE] р[%D0%BE%D0%BA%D1%83] для поратовання здоровля, а на час відпустки буде Вас заступати в душпастирстві о. Іван Бенкалович, завідатель в Ялинковатім і Хащованю, там[%D1%82%D0%B5%D1%88%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE] деканату». Документ підписав 14 червня 1940 року у Львові Андрей Шептицький. А греко-католицький деканальний уряд у Тухлі, який очолював о. Йосиф Баб’як, 7 липня 1940 року передав погодження: «Пересилаю надіслану відпустку — з побажанням скорого подужання».

Парохія у Волосянці перебувала під пильною увагою Митрополичого ординаріату у Львові. Тут знали про важкий стан незрячого о.М .Реваковича і, зважаючи на це, запропонувала змінити в ній управу. Так, у зверненні від 14 квітня 1942 року до М. Дичковського йшлося: «З огляду на потреби парохії, М[%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%B9] о[%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B0%D1%82] назначує Вас отцем сотрудником з правом управи в Волосянці. Обов’язки свої маєте виконувати згідно зі совістю та з прийняттям канонічного права, заховуючи при тім повне поважання для немічного старенького».

Для М. Дичковського часи радянської та німецької окупації краю були надзвичайно важкими й складними. Проте він продовжував добросовісно виконувати свої душпастирські обов’язки. Побіжний аналіз метрикальних записів у книзі засвідчує його почерк. Скажімо, за ним ідентифікуємо запис народження дітей Федора Зинича і Олени, з роду Кулик: Василь (4 січня 1941), Анна (24 жовтня 1943), Ярослав (9 листопада 1944). Він констатував, що Дмитро Добровольський і Анна Рошкович «вінчані 6/ІІІ.1943». Якщо потрібна була додаткова інформація про парафіянина, то М. Дичковський наводив її. Так, фіксуючи смерть Василя Тереняка у віці 47 років, указав на його походження — «з Либохори Турчанського пов.».

М. Дичковський брав активну участь і в загальнодеканальних заходах. Скажімо, 13 квітня 1943 року в Тухлі відбувався «соборчик» місцевих душпастирів. Молодому священикові було доручено провести в церкві Службу Божу за добродіїв вдовичосиротинського фонду. В парохіальному домі зачитали реферати: «Найвищі обов’язки оо. Душпастирів» (С. Кремінецький), «Зміна в Службі Божій» (Д. Микитюк). На «соборчику» пропонувалисьзобов’язання від деканального уряду: а) зробити метрикальні копії за 1939—1942 роки; б) скласти виказ у 1942 році Служб Божих; в) подати короткий звіт про школу, кількість дітей, скільки годин релігії в школі.

Та найбільш утаємниченою сторінкою досі залишається історія з церковними дзвонами у Волосянці, яка мала місце за душпастирства М. Дичковського. До речі, мені часто доводилося чути від односельчан, що раніше у дзвіниці було більше дзвонів, алеточної кількості ніхто так і не зміг назвати. А з’ясував лише тоді, коли вивчав матеріали парохіального архіву. До рук потрапив документ, згідно з яким німецькі окупанти, дізнавшись про дзвони, захотіли забрати їх. На захист став Митрополичий ординаріат у Львові на чолі з архієпископом Андреєм Шептицьким.

Він звернувся листовно 18 серпня 1943 рокудо парохіального уряду у Волосянці — обґрунтувати причини, «які потрібні для звільнення дзвонів від реквізиції» [6, арк. 95]. Той же Митрополичий ординаріат в іншому листі від 3 вересня 1943 року вказував на неможливість віддання дзвонів («Як середники до давання сигналів можуть бути залишені»). Однак завойовники на це прохання не зважили, бо інший ориґінальний документ — «Квіт тимчасовий» — свідчить, що «громада Волосянки здала 6 дзвонів». Він скріплений печаткою генералгубернаторства ...у Лавочному (волость Лавочне). З нього видно, які дзвони та скільки було реквізовано. З огляду на слабку прочитуваність документа (написаний простим олівцем) та важливість інформації для читачів, подаю повністю.

До уваги: для написання «квіта» використано німецькомовний бланк «Bestellung» №3 («Замовлення №3), де описано всі дзвони: 1) «За щасливий поворот з війни жертвував Богу цей дзвін Теодор Тухлян-Козак. 1927. (139)». Ця остання цифра незрозуміла, очевидно, вага; 2) «Жертва Федора Рошковича — св. Теодор (70)»; 3) «Св. Василій жертвою парохіян села Волосянки: дяка Василя Гриців[%D0%B0], Мих[%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B0] Ружилович[%D0%B0], Вас[%D0%B8%D0%BB%D1%8F] Кувак[%D0%B0], Гриця Луцик[%D0%B0], Анни Пальків — Ружилович і Николи Якимик[%D0%B0].1927.(113)»; «Св.Николай.1927. Жертва Теод[%D0%BE%D1%80%D0%B0] Рошкович[%D0%B0] (29)»; 5) «Теодор і Акилина Тухлян з Волосянки за о. пароха П. Карвацького. 1938 (178)»; 6) «Ревакович. (3)».

Звичайно, реквізиція не відбулася без відома священика. Підстави на це дає мені запис у деканальній візитації, здійсненій 15 березня 1945 року. Там потверджено: «Дзвонів нема — бо забрали німці — крім двох». Таким чином, за душпастирства о. М. Дичковського була проведена чи не остання офіційна деканальна візитація під наглядом о. Й. Баб’яка. Крім згадки про дзвони, тут звернена увага на церковну скарбону, яка становила на той час 4309 крб. Названо і церковну службу — дяк: Василь Гриців, с. Івана (*1924), неіспитований у грамоті; паламар: Іван Гурдзан — 74 літ; провізори: Федір Довгун, Петро Луцик, Іван Коник; сестриці: Анна Галадій, ж. Михайла, і Єва Човаґа, замісниця Гриціва (вдова), а Параскевія Павлюк померла 1944 р. Далі інформується, що метрикальні книги, найновіші томи, забрала за посвідкою сільрада для передачі до району.

Характеристика діяльності душпастиря була досить високою — «без найменших жалів або домагань зі сторони парафіян».

В особистій анкеті М. Дичковський зазначив кінцеву дату перебування на парафії у Волосянці та вказав причину її залишення: «Жив і працював по 12 квітня 1945 — то є по день мойого ареста. В тюрмі та в лагерях був по 27 лютого 1947. Того ж дня був освободжений із тюрми «за прекращением дела». З першого березня 1947 року М. Дичковського скеровано завідателем парохії до Бережниці Королівської (тепер Бережниця) Жидачівського деканату на Львівщині. Саме звідтам він приїжджав до Волосянки і здійснив з 6 по 16 березня 1947 року обряд хрещення Анастасії Телечкун, Євдокії Іванів, Марії Маланинець, Дмитра Луцика та ін. Невдовзі М. Дичковський перебереться на парохію до Тухольки, що на Сколівщині. Так, його підписом 15 червня 1953 року був затверджений акт інвентаризації церкви Успення Пресвятої Богородиці (майно релігійного призначення, будівлі, дзвіниця тощо). Тут він перебував до початку 1960-х років, а опісля переїхав до Стрия, де виконував функції настоятеля Благовіщенської церкви і Стрийського декана. Як свідчить запис №264 у книзі померлих, М. Дичковський упокоївся 1 липня, а похоронений 2 липня 1985 року. Він знайшов свій останній притулок у гробниці Дичковських, у якій згодом була похована і його сестра — Софія Дичковська (7.01.1920 — 20.02.1998).

Таким непростим виявився життєвий і духовний шлях Миколи Дичковського, родича Йосифа Сліпого, помітного церковного діяча, українця, патріота. Подібні людські долі, лише різні особистості, формат їхніх діянь.