Metropolitan Rev. Joseph Sembratovych

Joseph Sembratovych (Ukrainian: Йосиф Сембратович, Polish: Josyf Sembratowycz; 8 November, 1821 – 23 October, 1900) was the Metropolitan Archbishop of the Ukrainian Greek Catholic Church from 1870 until his resignation in 1882.

Joseph Sembratovych was born on 8 November 1821, son of a priest of the Archeparchy of Przemyśl. Since 1841 he studied in Wien and at the end of his studies, on 7 October 1845 he was ordained Priest. He remained in Wien where he obtained a doctorate in theology in June 1846. Returned to Galicia, he started his career in the Seminary of Lviv, moving later in 1852 to Wien where he was appointed vice-rector of the Greek Seminary, and later he appointed Professor of Biblical Studies in the University of Lviv.

On 24 March 1865 he was appointed titular bishop of Nazianzus, and consecrated Bishop in St. George's Cathedral, Lviv on 11 June 1865 by Metropolitan Spyrydon Lytvynovych. He moved to Rome where he became the prelate of the Greek-Rite students at College of the Propaganda. In 1867 he was appointed apostolic Administrator of the Archeparchy of Przemyśl.

On 18 May 1870 Joseph Sembratovych was designated Metropolitan of Lviv, i.e. the primate of the Ukrainian Greek Catholic Church, by Emperor Franz Joseph I of Austria and so confirmed by Pope Pius IX on 27 June 1870. The enthronement occurred on 7 August 1870.

Even if before his appointment as Primate Joseph Sembratovych was supported by the Polish Galicians and unpopular with the Ukrainophils and the Ukrainian Russophiles, Joseph Sembratovych during his reign fully espoused the Russophile movement on a level which collided with Ukrainophil politic of the Austria-Hungary government. He also displeased the Polish because his campaign against drunkenness which deprived them of considerable profits. The case that finally led to his resignation was the affair of Ivan Naumovich, a priest who favored the conversion of a whole village to the Russian Orthodox Church. The Austrian government asked and obtained his resignations, tendered on 22 December 1882.

After his resignation, he moved to Rome where he died on 23 October 1900.

+++++++++++++++++++++

Митрополи́т Йосиф Сембрато́вич (у світі Йо́сиф Сембрато́вич; нар. 8 листопада 1821, Криниця-Здруй Новосондецького повіту Малопольського воєводства Польщі — пом. 23 жовтня 1900, Рим) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 18 травня 1870 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

Народився в Криниці (Лемківщина) у священичій родині. З походження — шляхтич. Богословські студії закінчив у Віденському університеті. У 1845 р. був висвячений на священика під іменем о. Йосифа і був прийнятий до найвищого богословського закладу — Августинеуму. З 1850 року префект Львівської духовної семінарії; з 1852 — віце-ректор греко-католицької семінарії у Відні; з 1861 (1860 р.) — професор Святого Письма у Львівському університеті. З 1865 року святитель питомців грецького обряду в Римі, єпископ Hазіянзенський.

У 1867–1872 роках суфраган перемиського єпископа Полянського Томи. З 1867 р. адміністратор Перемиської єпархії. 1870–1882 р. галицький митрополит.

З 1882 року — у Римі, отримав титули ткедозіопольського архиєпископа, графа римського та інші, мав посади радника Конґреґації пропаганди віри, голови комісії ревізії церковних книг та інше.

Йосиф Сембратович зберігав традиції і привілеї греко-католицької церкви, але не панував над складною політичною ситуацією в Галичині. Заходи Сембратовича проти пияцтва, яке ширилося серед українського селянства, не подобалися польським дідичам, бо позбавляли їх чималих прибутків. Через польські інтриґи проти Сембратовича на цісарському дворі, поширення москвофільства, яке підтримувала частина вищого галицького духовенства, протестами греко-католицького духовенства проти реформування чернечого ордену Василіян єзуїтами і перехід священиків І. Наумовича (та його громади у селі Гнилички) та інших на православіє, на домагання цісаря Франца Йозефа І, Сембратович 1882 року залишив митрополію і виїхав до Риму, де відстоював справи греко-католицької церкви. Похований на римському цвинтарі «Верамо».

_____________

8 листопада 1821 народження: Криниця

освіта: Мушина, народна школа

освіта: Новий Санч, гімназія

освіта: Відень, вихованець цісарського конвікту

з до 1850 заняття: Перемишль, префект духовної семінарії

1845 освіта: Відень, закінчив теологічний факультет Віденського університету

7 жовтня 1845 посвята у духовний сан:

з 1850 до 1852 заняття: Львів, префект духовної семінарії

з 11 грудня 1852 до 1860 заняття: Відень, префект, згодом віце-ректор Генеральної греко-католицької духовної семінарії; парох церкви Св. Варвари

з 1860 до 1865 заняття: Львів, професор теології Львівського університету

10 червня 1865 посвята у духовний сан: єпископська хіротонія (або 11 червня)

з жовтня 1867 до 1870 заняття: Перемишль, адміністратор єпархії

з 18 травня 1870 до 11 листопада 1882 заняття: Митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янецький; з посади: член палати панів і крайового сейму

23 жовтня 1900 смерть: Рим

+++ Митрополит Йосиф Сембратович

Йосиф Сембратович помер після однотижневої недуги, 23 жовтня 1900 року, на вісімдесятому році життя в Римі. Його тлінні останки було поховано на центральному римському цвинтарі "Кампо Верано", де покійник спочиває у братській могилі римських кардиналів Священної Конґреґації Поширення Віри. Щороку під час Зелених свят Колегія св. Йосафата над цим гробом відправляє панахиду. Після наглої смерті велика шана та незабутня пам'ять про цього п'ятого з черги митрополита в Галицькій Митрополії у Львові залишилася в серцях нашого народу на довгі роки. Його тверда віра і прив'язаність до рідного обряду, побожність, контемплятивність та добродушність довели його до втрати митрополичого крісла. Під кінець ХІХ ст., гострий настрій віденської політики, чи радше австрійського уряду, супроти української церкви в Галичині, можна було відчути із слів самого цісаря Франца-Йосифа, який сказав: "Коли б Галичина стала римо-католицькою, я би був ущасливленим". Відчуваючи таке настановлення з боку цісаря, митрополит Йосиф вибрався до столиці Австро-Угорщини у 1882 році з наміром боронити права рідної Церкви. На цю нагоду вже чекав його опонент, який змусив Сембратовича раптово уступити з митрополичого престолу. В такому розгубленому і до крайності пригнобленому стані цей глава нашої Української греко-католицької церкви погодився на уступлення і з боку тиску Риму на нього, бачучи, що іншого виходу йому не залишилося.

Невдовзі після резигнації, митрополит перенісся на дальший побут до Риму, де прийняв титул Теодосіопільського архиєпископа. У цьому столичному місті Йосифа Сембратовича було призначено головою папської комісії для ревізії церковних книг а згодом і консультантом так званого Індексу. Як асистент членів папського трону брав участь у всіх поважних церковних святах. Багато свого часу архиєпископ присвятив церковним справам та глибоким молитвам, через що й був широко відомий серед багатьох особистостей у Ватикані. З нагоди 50-ої річниці священства, яке припало на листопад 1895 року, кардинал Сильвестер Сембратович-братанок Йосифа і його наслідник, разом із єпископом Юліяном Пелешем, приїхали спеціально зі Львова до Риму привітати ювіляра та зложити йому побажання з чисельними підписами духовних і світських осіб та багатьох вірних трьох єпархій Галицької України. У Римі архиєпископ Йосиф мав тісні зв'язки зі Львовом, якого часто інформував про розвиток українських церковних справ та подій навколо них. Свою збірку цінних книг у передсмертному заповіті записав українській семінарії в Римі.

Йосиф Сембратович народився 8 листопада 1821 року в Криниці, Мушинського деканату на Лемківщині, де його батько був парохом. Народну школу закінчив у Мушині а середню в Новому Санчі. Теологічні студії продовжував, спершу у т. зв. Цісарському конвікту, й опісля на Віденському університеті богословії, який закінчив 1845 року. Того ж самого року єпископ Іван Снігурський висвятив його на священика. Після рукоположення було прийнято Йосифа до вищого богословського заведення св. Авґустина у Відні, де незабаром отримав звання доктора богословії. Після повернення до Галичини, молодий священник був префектом у нововідкритій семінарії в Перемишлі а потім заступником професора св. Письма Нового Заповіту на львівському університеті, в якому став керівником катедри із званням дійсного професора. Архиєрейські висвячення о. д-р Йосиф отримав 11 червня 1865 року від митрополита Спиридона Литвиновича, після чого виїхав до Риму і там, крім виконування різних обов'язків, працював для Конґреґації Поширення Віри. Коли фізично занепав на силах перемиський єпископ Тома Поланський, Апостольська курія іменувала архиєпископа Йосифа Сембратовича адміністратором цієї єпархії у жовтні 1867 році. На цьому пості, наперекір, через різні труднощі і непорозуміння з боку особистих амбіцій деяких осіб в управі єпархії, арх. Йосиф ревно працював для її духовного відродження. Він часто відвідував йому приналежні парохії, цікаво в них проповідував, радо зустрічався і розмовляв із вірними та провадив катехічні науки для старших і молоді. За всю його жертвенну і віддану працю, 18 травня 1870 року, цісар іменував архиєпископа Йосифа галицьким митрополитом, а місяць пізніше, папа Пій ІХ прийняв його номінацію. З початком серпня, митрополит очолив Львівську митрополію, яка понад рік часу, бо Литвинович помер 4 червня 1869 року, опинилася без духовного провідника. Рівночасно вищезгаданий папа римський іменував митрополита асистентом папського трону і консультантом Конґреґації Поширення Віри для справ східного обряду. На плечі цього святця, крім важкої праці для успіхів львівської єпархії, попав на повні два роки тягар і перемиської єпархії, якої перед тим помер єпископ Т. Полянський. З дня висвячення Івана Ступницького для очолення сусідньої єпархії, митрополит Йосиф насправді з посвятою усіх своїх сил взявся за нелегку працю. Під час свого головування він відвідав стільки канонічних візитацій розлогих деканатів, яких ніякий митрополит перед ним цього не зробив. Найбільшу увагу звертав на свої проповіді та катехизацію, на підставі чого митрополит видав декілька послань. Не менш важливу увагу глава церкви присвячував вихованню майбутніх священиків у духовних семінаріях. Щоб прикрасити в середині катедральний храм св. Юра, він видав 1876 року окреме архиєрейське письмо, яким заохочував усіх вірних, замість розпускати гроші на пияцтво, складати свої пожертви на цю ціль. Збірка принесла поважну суму грошей, котру передано голові окремого комітету крилошанину І. Жуковському, а той найняв фахівців для виконання реставрацій та внутрішніх прикрас катедри.

Митрополит подбав і прто інші церковні будинки та церковне майно і завів нові меліораційні реформи стосовно кращого використання церковних земель, як також завів нові методи навчання питомців та конкурсних іспитів, які досі провадилися за старим неканонічним способом. Значних зусиль митрополит вложив і для отверезіння народу, бо в цей час шкідливе п'янство нищило наше населення морально і матеріально. Це пияцтво попирала польська шляхта і жидівські коршми, які тоді опинилися в руках жидів для кращої монополії над бідним народом. Митрополит разом з духовенством повели планову протиакцію, започаткували місійні товариства священиків, які закликали своїх вірних опам'ятатися і боротися за отверезіння. Акція тверезості, якої Йосиф був усією душею, спонукала його написати "Посланіє о великім достоїнстві чоловіка", що є підставою митрополита великої любові до свого народу. Цей лист виданий 1876 року, вважався тоді як початком нової епохи в економічному розвитку українців у Галичині, бо тверезістю піднісся як матеріальний добробут, так і моральний рівень народу. Такі чини добродійництва митрополита Йосифа незлюбила польська шляхта, якої значні впливи на Відень постійно зростали. Поляки старалися різними способами компромітувати митрополита і ліквідувати його вплив серед українського народу.

З причин таких клопотів та шкідливих і несприятливих умов праці, не тільки адміністрація св. Юра і члени товариства "святоюрці", але й сам митрополит Йосиф особисто щораз більше тратили престіж та значення в політичних справах свого народу. По якомусь часі голова Церкви виявився компромісним, уступчивим та слабким виконувати свої завдання. Таку, мабуть, і його пасивність, використала цісарська влада, яка вирішила усунути митрополита Йосифа Сембратовича його власною резиґнацією.