Ivanka Cehelsky

_______________

______________

Родовід матері о.Романа був відмінним за походженням, але таким же за глибокою побожністю. Мати о. Романа – Іванна з дому Цегельська – походила із давнього священичого роду Цегельських. Іванна народилася у 1888 році. Була донькою відомого галицького священика о. Михайла Цегельського (1848–1944), пароха і декана Камінки Струмилової (тепер Кам’янка Бузька) на Львівщині та Анізії (1853–1936) з Дзеровичів.

Сама ж Іванна-Анізія Цегельська-Лиско, мати о.Романа Лиска, є зразком ідеальної дружини галицького священика та достойної матері, талановитої, освіченої і водночас скромної, жертовної. Красуня Іванна з ранніх літ відзначалася великими і різносторонніми здібностями та лагідною і мрійливою вдачею. Вона отримала ґрунтовну освіту, чудово грала на фортепіано, володіла чотирма іноземними (а згодом ще й російською) мовами. Вчительки-німки з елітного пансіонату у Вайсвассер на Моравії пророкували їй славу малярки, а викладачі української вчительської семінарії у Львові відзначали її літературні здібності і радили братись до письменницької праці.

Та доля розпорядилась інакше. Двадцятирічна Іванна виходить заміж за молодого теолога Володимира Лиска і стає вірною дружиною священика та надійною помічницею в його діяльності як громадського діяча і просвітителя. Вона брала активну участь у різних громадських організаціях, особливо багато праці вклала в організацію побудови пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Підлисецькій горі, бо була заступником голови Комітету по будові цього пам’ятника. Часто приходилось їй працювати тимчасовою вчителькою, бо о.Володимир Лиско, приходячи на парохію в місцевість, де не було української школи (як це мало місце в Городку і в Сасові), в першу чергу брався за заснування приватної української школи і поки спроваджував учителів, дітей навчала його дружина. У Сасові Іванна Лиско очолила Союз Українок, який постав там з ініціативи о.Володимира.

Іванна Лиско користувалась великим авторитетом у парафіянок, до неї йшли за порадою у всіх своїх клопотах і сумнівах, всім вміла допомогти, не раз слова “Так сказала їмость Янця” ставали остаточним і беззаперечним арґументом у вирішенні конфліктів і непорозумінь.

Ця глибокоінтеліґентна і надзвичайно скромна жінка народила і виховала семеро дітей – двох дочок і п’ятьох синів. Всі – гарні, здібні, працьовиті і доброзичливі до людей. Дивилась на них – і раділо материнське серце, забувались недоспані ночі, тяжкі пережиття двох воєн, переслідування священичої родини польською владою через чітку національно-патріотичну позицію всіх членів сім’ї... Діти – це було її велике щастя. Але це – і її пекучий біль. Бо коли після війни прийшла “переможна” совєтська влада і кровавою рукою почала насаджувати в Галичині свої “порядки” і свою “культуру”, ці діти, виховані в традиціях патріотизму і справедливості, не могли миритися з несправедливістю і безчинствами. І почорніла доля матері...

Після арешту о.Володимира Лиска були заарештовані і їхні сини – о.Роман і Юрій. Ще трьох синів – Маркіяна, Олександра-Андрія і Михайла – закрутила круговерть війни, і зникли вони з материнського ока, довгими роками не знала вона, чи живі вони, і лише гаряче молилась Богові, щоб вберіг їх. Згодом стражденна мати довідалась, що Маркіян загинув у бою з енкаведистами, а Андрій і Михайло вижили і опинилися в діаспорі. Вже не довелось їй зустрітися з ними. Зрідка приходили вістки, що, живучи один у Сполучених Штатах, а другий в Канаді, зайняли вони гідне становище в суспільстві та були активними у громадському житті української діаспори. Іванну Лиско, цю страдницю матір і дружину, після арешту о.Володимира Лиска викинули з приміщення плебанії просто на вулицю. На щастя, найстарша дочка Володимира, змінивши місце проживання і прізвище (оскільки вийшла заміж), уникла репресій. Жила у Львові і вчителювала. При ній і знайшла притулок мати. І хоч жила ця сім’я в злиденній трущобі, ніколи не нарікали на долю.

Друга дочка Люба виїхала на захід, і тривалий час мати не мала з нею контакту. З великою гідністю і святою терпеливістю несла свій хрест Іванна Лиско. Можна подивляти, як вміла тамувати свій душевний біль, звідки черпала сили ця тендітна жінка, коли носила, а потім висилала передачі чоловікові та синові, коли роками розшукувала сина Романа чи хоч правдивої інформації про його смерть і місце поховання. Їй повідомили, що син помер від хвороби серця. Її син, якому було тридцять п’ять літ і який ніколи нічим не хворів!..

Сказали про смерть, але навіть не потрудились подати правдоподібну дату смерті, адже ще кілька місяців після офіційно названої дати смерті в’язні бачили його в тюрмі, тяжко скатованого, але живого. Довго оббивала мати пороги тюремного і прокурорського начальства, але більше нічого не довідалась. Через роки прийшла офіційна реабілітація о.Романа Лиска, але від цього не стало легше серцю матері. Ця жінка ніколи не дбала про себе, про свій відпочинок, своє призначення бачила у турботах про ближніх. Найбільше дбала, щоб діти і внуки росли достойними людьми, корисними Богу й людям. І вчила цього насамперед своїм прикладом, своєю безкорисливою любов’ю.

Довго служило ближнім це добре серце, та вичерпались його можливості, наступив інфаркт, і лікарі признались у своєму безсиллі. Забираючи до себе цю гарну душу, Бог дарував їй ласку висповідатись і запричащатись. І здійснено це було через нашого митрополита Володимира Стернюка. У той час, в 1965 році, о.В.Стернюк працював фельдшером на “швидкій допомозі”, приїхав за викликом у складі кардіологічної бригади, побачив, що стан хворої критичний, і, ледь закінчивши своє чергування, поспішив до хворої, яку добре знав і дуже шанував, із Святими Тайнами. Це була велика втіха для вмираючої. Спокійно відходила з цього світу Іванна Лиско, та все ж в останні хвилини кликала синів своїх Романа і Маркіяна, про обставини смерті яких і місце поховання так і не довідалась. Знала лише, що загинули за благородну ідею – за свободу України.

Ось така доля матері о.Романа Лиска, однієї із славних українських їмостей-матерів, яких теж мусимо пам’ятати і духовні традиції яких мусимо продовжувати, коли хочемо здобути для себе і своїх дітей щасливе майбуття. Далі, вникнувши у трагічну долю о.Романа Лиска, ми зможемо глибше відчути повноту материнського болю Іванни Лиско.

Дружина о.Володимира Лиска - Іванна - може служити ідеальним зразком самовідданої дружини галицького священика та достойної матері, талановитої, освіченої і водночас скромної, жертовної.

Походила вона з давнього священичого роду, народилася у 1888 році, була донькою відомого галицького священика о.Михайла Цегельського, пароха і декана Камінки Стумилової (тепер Камінка Бузька) на Львівщині, сестрою відомого політичного і громадського діяча Льонгина Цегельського. Красуня Іванна з ранніх літ відзначалася великими і різносторонніми здібностями та лагідною і мрійливою вдачею. Вона отримала ґрунтовну освіту, чудово грала на фортепіано, володіла чотирма іноземними ( а згодом ще й російською) мовами.

Вчительки-німки з елітного пансіонату у Вайсвассер на Моравії пророкували їй славу малярки, а викладачі української вчительської семінарії у Львові відзначали її літературні здібності і радили братись до письменницької праці.

Та доля розпорядилась інакше. Двадцятирічна Іванна виходить заміж за молодого теолога Володимира Лиска і стає вірною дружиною священика та надійною помічницею в його діяльності як громадського діяча і просвітителя.

Вона брала активну участь у різних громадських організаціях, особливо багато праці вклала у організацію побудови пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Підлисецькій горі, бо була заступником голови Комітету по будові цього пам’ятника. Часто приходилось їй працювати тимчасовою вчителькою, бо о.Володимир Лиско, приходячи на парохію в місцевість, де не було української школи ( як це мало місце в Городку і в Сасові ), в першу чергу брався за заснування приватної української школи і поки спроваджував учителів, дітей навчала його дружина. Іванна Лиско користувалась великим авторитетом у парафіянок, до неї йшли за порадою у всіх своїх клопотах і сумнівах, всім вміла допомогти, не раз слова «Так сказала їмость Янця» ставали остаточним і беззаперечним арґументом у вирішенні конфліктів і непорозумінь.

Ця глибокоінтеліґентна і надзвичайно скромна жінка народила і виховала семеро дітей - двох дочок і п’ятьох синів. Всі - гарні, здібні, працьовиті і доброзичливі до людей. Дивилась на них - і раділо материнське серце, забувались недоспані ночі, тяжкі пережиття двох воєн, переслідування священичої родини польською владою через чітку національно-патріотичну позицію всіх членів сім’ї... Діти - це було її велике щастя. Але це - і її пекучий біль...

Бо коли після війни прийшла «переможна» совєтська влада і кровавою рукою почала насаджувати в Галичині свої «порядки» і свою «культуру», ці діти, виховані в традиціях патріотизму і справедливості, не могли миритися з несправедливістю і безчинствами. І почорніла доля матері...

Після арешту о.В.Лиска були заарештовані і їхні сини – о.Роман і Юрій. Ще трьох синів, Маркіяна, Олександра-Андрія і Михайла, закрутила круговерть війни, і зникли вони з материнського ока, роками не знала вона, чи живі вони, і лиш гаряче молилась Богові, щоб вберіг їх. Згодом стражденна мати довідалась, що Маркіян загинув у бою, а Андрій і Михайло вижили і опинилися в діаспорі, вже не довелось їй зустрітись з ними. Зрідка приходили вістки, що живучи один у Сполучених Штатах, а другий в Канаді, зайняли вони солідне положення в суспільстві, користуються загальною повагою та є активними у громадському житті української діспори.

активними у громадському житті української діспори. Іванну Лиско, цю страдницю матір і дружину, після арешту о.Лиска викинули з приміщення плебанії просто на вулицю. На щастя, найстарша дочка, Володимира, змінивши місце проживання і прізвище (оскільки вийшла заміж), уникла репресій. Жила у Львові і вчителювала. При ній і знайшла притулок мати. І хоч жила ця сім’я в злиденній трущобі, ніколи не нарікали на долю.

Друга дочка, Люба, була дружиною судді Зенона Лешньовського і емігрувала з ним до Америки. Працюючи там звичайною робітницею на трикотажній фабриці, вона жертовно допомагала батькам та всій родині в Україні.

З великою гідністю і святою терпеливістю несла свій хрест Іванна Лиско. Можна подивляти, як вміла тамувати свій душевний біль, звідки черпала сили ця тендітна жінка, коли носила, а потім висилала передачі чоловікові та синові, коли роками розшукувала сина Романа чи хоч правдивої інформації про його смерть і місце поховання. Ця жінка ніколи не дбала про себе, про свій відпочинок, своє призначення бачила у турботах про ближніх. Найбільше дбала, щоб діти і внуки росли достойними людьми, корисними Богу й людям. І вчила цього насамперед своїм прикладом, своєю безкорисливою любов’ю.

Довго служило ближнім це добре серце, та вичерпались його можливості, наступив інфаркт, і лікарі признались у своєму безсиллі. Забираючи до себе цю гарну душу, Бог дарував їй ласку висповідатись і запричащатись. І здійснено це було через нашого митрополита Володимира Стернюка. У той час, в 1965 році, о.В.Стернюк працював фельдшером на «швидкій допомозі», приїхав за викликом у складі кардіологічної бригади, побачив, що стан хворої критичний, і, ледь закінчивши своє чергування, поспішив до неї (яку добре знав і дуже шанував) із Святими Тайнами. Це була велика втіха для вмираючої. Спокійно відходила з цього світу Іванна Лиско, та все ж в останні хвилини кликала синів своїх Романа і Маркіяна, про обставини смерті яких і місце поховання так і не довідалась. Знала лиш, що загинули за благородну ідею - за волю України.

Ось така доля однієї із славних українських їмостей-матерів, яких мусим пам’ятати і духовні традиції яких мусимо продовжувати, коли хочемо здобути для себе і своїх дітей щасливе майбуття.