Volodymyra Maria Lysko

_________________

Найстарша – Володимира-Марія Лиско-Купчик (1911–1976), єдина з родини, що жила в Україні, уникла репресій, вчителювала у Львові і була опорою та розрадою усій репресованій родині. Докладно про неї як видатну українську вчительку можна прочитати у книзі Лідії Купчик “Світло Вчительки”, що вийшла у видавництві “Духовна вісь” у 2002 році. Залишила доньку Лідію і трьох внуків.

Володимира Лиско-Купчик (1911-1976). Закінчила школу-пансіонат німецьких монахинь у м.Бєльсько та Учительський Семінар у Львові. Поляки не хотіли допустити її до учительської посади. Заснувала і певний час провадила Марійську дружину на парохії свого батька у с.Сасів на Золочівщині, потім разом із товаришкою Лідою Мінцинською відкрили власну крамницю у Львові.

В час війни вийшла заміж за Степана Купчика, який завідував філією «Маслосоюзу». Мала одну дочку Ліду. Змінивши прізвище і місце проживання, єдина з родини, що залишилась на Україні, уникла репресій. Вчителювала у львівських школах, вважаючи своїм обов’язком оберігати дитячі душі від нищівного впливу несправедливої безбожної системи.

Була єдиною опорою матері, яку після арешту о.Лиска вигнали з плебанії на вулицю. Дбала про передачі ув’язненому батькові та братам Романові і Юрієві. Найважче переживала загибель у тюрмі брата Романа, свій біль вилила у поемі «Романе! Де Ти?»

Померла 20 червня 1976 року у Львові, похована у Винниках недалеко своїх родичів.

Насамперед хотілося б згадати, як ні на мить не покидала пам’ять про нього його найстаршої сестри Володимири, чи, як зазвичай її кликали, Влодзі. Знаємо, що були вони з Романом дуже дружні, мали якусь не лише родинну, а й духовну єдність. Були в усьому однодумцями. Обоє були одержимими прагненням працювати для загального добра, для всього українського люду. Не раз робили це спільно, як, наприклад, у праці з молоддю на парохії їхнього батька.

Володимира Лиско-Купчик повністю по святила себе вчителюванню, про неї, як самовіддану вчительку, докладно розповідається у книзі “Світло Вчительки” (Видавництво “Духовна вісь”, 2002). Там згадано, як болісно переживала вона втрату дорогого брата, як не могла змиритися з думкою, що його нема серед живих. Ризикуючи накликати на себе гнів власть імущих, оббивала прокурорські пороги, домагаючись інформації про його долю. Хапалася за кожну чутку про його можливу долю. Зокрема, почувши версію, що о. Роман Лиско збожеволів від тортур, об’їздила немало психлікарень, написала безліч листів-запитів. Мені, її малолітній дитині, не раз випадало супроводжувати Маму в цих пошуках. Дотепер не забуду потрясіння від побачених на подвір’ї Миколаївської психлікарні численних психічнохворих. Та ніде сестра не знайшла свого, відібраного жорстокою репресивною системою, брата.

До останніх своїх днів згадувала Володимира Купчик брата Романа, від якого була старша на три роки і якого дуже любила. Йому присвятила віршовані рядки, які пропонуємо вашій увазі.

Романе! Де Ти? Пливуть літа... За днями линуть дні... А в серці моїм не стихає біль... Душа зранена плаче та рида, А голос серця все і все пита: Романе! Де Ти, любий Брате мій? Чи десь живеш? Чи як герой поліг? Чи ще почую рідний голос Твій? Чи ще побачу погляд Твій ясний? Чи ще всміхнешся ласкаво мені? А може, ще і прийдеш, як у сні?.. Безмірно мучишся, якщо живеш... І де могила є Твоя, як вмер?.. Страшніш розпуки є непевність ця, Найгірше думать змушує вона... Ти вдачею ніжний був, як поет, А силою духа – велет, атлет. В житті ніколи нічим не хворів, Здоров’ям втішався, життя так любив. У благороднім Твоєму лиці Виднілися велич й краса душі, Розум і лагідність - в блиску очей, І повен Ти був високих ідей. Тебе народ любив і поважав, В усім завжди Тобі він довіряв. Тобі він відкривав скритки думок, Чекав від Тебе рад і вказівок. І Ти любив цей скривджений народ, Звільнить бажав його від всіх негод. Для нього Ти трудивсь, як вмів та міг, І щастям уважав, коли поміг.

Пригадую, як хлопчиком малим Про гайдамаків Ти співать любив І як з натхненням виводив ото: “Ми за народ життя своє дамо”... Чи відчувала вже Твоя душа, Що їй також припаде доля ця? Це був страшний 49-ий рік, Тебе схопили.., й тисячі таких... Вершок безправств, насилля й зла Тоді являла фаза культу ця. І в найжорстокіших репресій дні Попав Ти в руки нелюдів-катів. Цих виродків, садистів без чуття Під’юджувала й преса ще щодня. Так, в найжорстокіших репресій дні Попав Ти в руки нелюдів-катів. Восьме вересня - сумний був день, Коли востаннє Ти прощав дітей. І Дзвінка, і Любчик, й найстарший Олесь - такі ще маленькі... Й здригнувся Ти весь... Що їх чекає? Що з ними буде? Болем стискалось серце Твоє... Дружина Неля, така молода... Як дасть в світі раду з ними одна? “Ви слухайте маму завжди усі І чемні будьте...” - сказать більш не міг. В душі безмежний біль, гнітючий сум, Знав-бо: ведуть на знущання та глум... Та Ти готов до найбільших посвят, Ні ганьб, ні зради не можеш прийнять... Від них відверталось Твоє єство, Що людям все несло світло й добро. Чи міг Ти, як Юда, друзів продать? Ні, - краще в муках життя віддать... Щастя родинне й життя молоде Несеш Ти в жертву за діло святе. Тортури зносиш, терпиш до кінця, А нелюдів лють страшенна була. По краплі краплю – всю кров віддаєш За правду, за Бога, священика честь...

Любові більшої в світі нема Над цю, що в жертві життя віддала! Хоч довго знущались люті кати, Та духа Твого зламать не змогли... Нікого не видав Ти, не продав, І в муках жорстоких сконав... Тоді зжахнулась підла ця товпа Від надміру учиненого зла. “Як нам сліди свої позамітать, Нікому щоб про злочин цей не знать?” Рішили на довгі шість місяців Здержати передачі в’язням усім. Щоденно тюрму цю люд облягав, Взяти передачу рідним благав, Та не приймали нікому ніщо, Аж поки шість місяців не пройшло. Знов стали приймати... Та тільки тим, Хто в цьому пеклі лишився живим. Тобі не приймуть. Тебе вже нема... Та, ні!.. Прийняли! О, радість яка! Та як же коротка була вона! Бо вже на зворотній посвідці цій Ми бачимо почерк явно не Твій. І підпис, зовсім не Твій, дала Чиясь чужа рука... І наче для підкреслення чогось Це “тридцять перше п’яте” (31.V) там знайшлось Чи Ти ще жив тоді? Писать не міг? Чи хтось ці речі присвоїв собі? Чи думали обманювати нас, Аж поки пройде якнайдовший час? Одно лиш ясно, що від цього дня Ми вже відчули, що Тебе нема. А що з Тобою, найдорожчий наш? Чому одвіту нам ніхто не дасть? І рідна матінка Твоя Пороги прокурорські оббива... “Де син мій?” – питає. А вони мовчать, Страшну бо правду бояться сказать. “Що їй сказати, щоб вже більш не йшла, Щоб благородством своїм не пекла?..” І знов відсилають стареньку кудись, Самі лиш хочуть викрутитись. Болять старі ноги, вона ж усе йде, Думає: сина таки десь знайде... Сумні, неймовірні “викрути” ці, Що нам приносила мати тоді: “В Корею син ваш, мабуть, пішов..,” “Для дослідів взяли ми його кров..,” “Він збожеволів, лічивсь довгий час, Де дівся, не знаєм... Нема його в нас...” “Ще звідкись напише, ждіть там усі. Сюди не їдьте. Не пустим більш, ні...” І я шукала Тебе по тюрмах І в психлікарнях, по різних містах... Даремні були зусилля мої, Лиш зростали туга і біль... У Загсі, в списках за всі ці роки, Тоді між померлими не значився Ти. Лиш згодом збоку чиясь ще рука Ввела олівцем і Твоє там ім’я. Спитала я, де могила Твоя, Відчула, знає щось особа та... Та... лиш поглядом прошила злим, Лютим, гадючим, довгим й німим. Може, Ти жив ще тоді, терпів? Чому ж сказать не хотіли, де гріб? Й чи ж можна вірить брехливим “справкам”, Коли нісенітниці пишуть там? “Склероз мозку й серця мав він у вас, На розрив серця й помер, - так ствердив “врач”. Та дату смерті придумав таку, Що неможливо вірить... Бо ж після неї цілі місяці Ще бачили люди Тебе у тюрмі І чули про Тебе: “Хоч сам страждав, Іншим терпіти сил додавав”. Зазнав Ти довгих, престрашенних мук, Та не піддавсь Твій героїчний дух.

Старенький батько тяжко так рида, Як тільки сина Романа згада... Він сам ще письма в місця різні шле: “Чи знаєте, люди, де син мій? Де?” Ніхто не може нічого сказать... А може зна хто - й воліє мовчать..? А молоденька дружина Твоя Якось в житті пробиваєсь одна. І добрі люди, усі, як рідня, Хто чим може, їй помага. Аж фаза культу особи пройшла, /1954р./ Лист Ворошилову пише вона: “Мій муж, людина чесна, молода, Нікому в світі не вчинивши зла, Пропав без вісті, без суду, в тюрмі. Знайти його допоможіть мені.” В результаті це лиш досягла, Що регабілітація прийшла. Й написано так було в цьому письмі: “Ми справу його ще раз розтрясли, Не бачим ніяких в нього провин, - Вповні регабілітований він. На жаль, не живе вже, помер у тюрмі Від розриву серця, тоді то й тоді...” І дата смерті - на сміх, чи на глум - Ця сама, невірна... (14.Х.1949) Й запав тяжкий сум... Пливуть літа... За днями линуть дні... А в моїм серці не стихає біль... Виллю, думала, віршем слова, Може, загоїться в мене душа. Та бачу: біль свій у гріб понесу... Хай хоч про Тебе пам’ять збережу.

І насправді, понесла цей біль Володимира Купчик із собою в домовину. Про це яскраво й зворушливо свідчить той факт, що в останні години свого життя, помираючи в 1976 році від хвороби раку, в моменти, коли втрачала свідомість, кликала вона Романа, незабутнього брата свого.