Reverend Petro Omelian Korduba

Peter Omelian Korduba was born on October 9, 1870 in Haj Velykyj, Ukraine. He was a priest of the eparchy of Ternopil in Mistky, Shyrets dekanat in Western Ukraine. Peter Omelian was ordained a priest in 1898 and installed in 1908. He was married to Sofia Kalynsky and they had 12 living children - 8 sons and 4 daughters.

The marriage record for Petrus Korduba (Greek Catholic) (son of Joanes Korduba and Anna Czubaty of Ternopil) and Sofia Kalinski (Greek Catholic) (daughter of Ignatij Kalinski and Pawlina Lopuszanski of Urych) shows that they were married on July 22, 1897 in Urych, Ukraine. Petro Korduba was 26 years old, while Sofia Kalinski was 15 years old. The house # 19 (home for Rev. Ignatij Kalinski) was where the marriage took place. Their witnesses were Basilius Medwid and Joanes Niementowski.

Many times on Sunday or on Holidays, they would be visited from Lviv by their grandson Tusko Kurylas. They would be pleased with his visit because Tusko was a corteous boy, he would carry wood and water, and cut and sometimes shave the head and black beard of his grandfather Peter. His grandmother Sofia was a very tidy and clean (pedant) person and always tried to teach Tusko, her grandson, how to properly sweep the house, how to clean dishes in three different pots of water, how to arrange books on shelves or place properly the kitchen utensils in drawers. His grandfather Peter would sometimes get mad, and his grandmother would laugh when later he could not find a particular book or newspaper and his grandmother would have to account for a dish or cup. Every Sunday Tusko had to attend Church Mass, where his grandmother Sofia would give Tusko money for the collection plate. At the dinner table, his grandfather Peter would quiz Tusko and his own children as to the topic of the homily in church or even about something from the history of Ukraine or Poland. Grandfather Peter loved to tell interesting stories about Ukraine's princes, cossacks, Hetmans, about the sad internal discord, wars, and the terrible "Ruin". From September 5 - 28, 1906 Metropolitan Andrej Sheptycky organized a visit of the villagers, priests and the intelligentsia and led an archeparchial pilgrimage to the Holy Land. Peter-Omelian took part in this pilgrimage. Rev. Korduba was 36 years old, and was a priest born in Volia Velyka. He was part of the Pillgimmage Group # 4 (There is a picture of group #4 in the pilgrimage book. This was described in a well illustrated book entitled "How Rus followed the footprints of Danylo" written by Sheptytsky after his second visit in 1906, that included a description of pilgrimage routes, complete with maps and illustrations.

.

Before the war with the Germans, the Communists deported Peter-Omelian, his wife Sofia and their daughter Marijka (she had come for a visit to her parents) to Siberia in 1941 to Krasnoyarsk Krai, derevnia Smolna, Jarchevsky raion. There they suffered considerably, including from hunger. Their good daughter Marijka helped her elderly parents as best she could. Sadly, she buried her mother Sofia first, and then her father Peter on foreign soil. Peter-Omelian Korduba died on September 8, 1944, while returning from exile in Siberia to Ukraine.

He is considered as one of the MARTYRS KILLED IN ODIUM FIDEI UNDER COMMUNIST REGIMES IN EASTERN EUROPE (IV). Following the pastoral visit of Pope John Paul II to Ukraine in June 2001 and his beatification of 27 Ukrainians (including Jakym Senkiwsky), a new beatification process has been initiated for 22 new individuals including Rev. Petro Korduba. If persons are familiar with the life of Rev. Korduba, they are asked to provide information to the following address: 79008, city of Lviv, pl. Soborna Za, tel./fax: (0322) 79-84-42, Mission "Postulate Centre for the Beatification and Canonization of the Holy Ukrainian Greek Catholic Church".

_______ При вулиці Брідській жила багатосімейна родина Кордyбів . з якої теж вннш ло багато визначних культурно-юсвітніх Діячів. Найстарший син Кордубів, Петро, був довгі роки парохом У Мостах Великих. Він мав теж багато дітей. З його доньkами були одружені відомі на Тернопільщині священики Курилас і Глуховецький. Із cестpoю о. Кордуби одружuвся один з наших визначних учителів, дослідник нашої культури, приятель Івана Франка, Лука Гарматій. Иого цінна археологічна збірка з нашої старовини, стала зав'язком Подільського музею в Тернополі, а його цінну бібліотеку передали його діти до тернопільської філії „Просвіти".

На вул. Лисенка жила родина Муріїв (жінка Марія була донькою Кордубів). З донькою Муріїв одруженнй о. Андрій Стасюк, ка'техит тернопільських шкіл і відомий організатор „Марійськнх Дружин". Сиn Муріїв Петро, укінчеинй теолог, провадив взірцеву господарку мав найкращі коні в Тернополі. Його коні дуже часто наймали похоронні заклади.

_________

о. Петро Омелян Кордуба (9 жовтня 1870, Тернопіль — 8 вересня 1944, Красноярськ) — церковний і культурно-громадський діяч, священик Української греко-католицької церкви, довголітній парох села Містки на Пустомитівщині, репресований радянською владою. Триває процес його беатифікації.

Народився 9 жовтня 1870 року в м. Тернопіль. Навчався в Першій тернопільській гімназії, а після її закінчення поступив на студії у греко-католицьку духовну семінарію у Львові. У 1898 році отримав священичі свячення в одруженому стані. Спочатку був сотрудником на парафії в с. Боратин на Бродівщині (1898—1899), потім адміністратором парафії в містечку Рожнятів (бл. 1902) та адміністратром (1902—1903) і парохом (1903—1908) у с. Воля Велика (тепер Миколаївський район Львівської області).

У 1908 році став парохом в церкві св. Миколая у с. Містки Львівського повіту. Отець Петро Кордуба ретельно виконував свої душпастирські обов'язки на парафії, а також керував братствами, що були утворені при церкві на його парафії. Крім своєї основної душпастирської праці був активним громадським діячем у селах. Брав участь у роботі читальні «Просвіта» та «Сільському господарі». Був радником Митрополичої Консисторії. В сім'ї о. Петра Кордуби та його дружини Софії було дванадцятеро дітей. Діти виховувались справжніми християнами.

Серед ночі з 20 на 21 травня 1941 року, за місяць до початку війни з Німеччиною, у парафіяльний будинок села Містки увірвались енкавесесівці. Отця разом з дружиною та дочкою вивезли у селище Фомкар, Ярцевського району, Красноярського краю. За о. Петром Кодубою був встановлений нагляд. Після смерті дружини, його все частіше почав викликати директор радгоспу, у якому працювала сім'я Кордубів. Кожного разу пропонував йому, щоб отець Кордуба прийняв православ'я, порвав з греко-католицькою церквою, та він вперто відмовлявся.

У 1944 році в Ярцево усіх спецпоселенців зібрали на мітинг, на якому було оголошено, що вони є вільними і можуть повертатися до своїх домів. У вересні 1944 року о. Петро Кордуба повертався разом з дочкою Марією на Україну. Його організм був виснажений важкою працею, злиденним життям на засланні та нестерпними кліматичними умовами. У місті Красноярську на пристані вони очікували пароплав і тут, 8 вересня 1944 року, раптово упокоївся о. Петро Кордуба. Дочка разом з краянами, які поверталися додому похоронили його тіло на міському кладовищі.

Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення о. Петра Кордуби до лику блаженних.

___________

Кордуба, о. Петро - народився 9 жовтня 1870 року в м. Тернополі. Навчався в місцевій гімназії, а після її закінчення поступив на студії у греко-католицьку духовну семінарію у м. Львові. В 1898 році отримав священичі свячення і став парохом в церкві св. Миколая у с. Містки Львівського повіту. Отець Петро Кордуба ретельно виконував свої душпастирські обов’язки на парафії, а також керував братствами, що були утворені при церкві на його парафії. Крім своєї основної душпастирської праці був активним громадським діячем у селах. Брав участь у роботі читальні “Просвіта” та “Сільському господарі”. Був радником Митрополичої Консисторії. В сім’ї о. Петра Кордуби та його дружини Софії було дванадцятеро дітей. Діти виховувались справжніми християнами. Серед ночі з 20 на 21 травня 1941 року, за місяць до початку війни з Німеччиною, у парафіяльний будинок села Містки увірвались енкавесесівці. Отця разом з дружиною та дочкою вивезли у селище Фомкар, Ярцевського району, Красноярського краю. За о. Петром Кодубою був встановлений нагляд. Після смерті дружини, його все частіше почав викликати директор радгоспу, у якому працювала сім’я Кордубів. Кожного разу пропонував йому, щоб отець Кордуба прийняв православ’я, порвав з греко-католицькою церквою. Отець вперто відмовлявся. У 1944 році в Ярцево усіх спецпоселенців зібрали на мітинг, на якому було оголошено, що вони є вільними і можуть повертатися до своїх домів. У вересні 1944 року о. Петро Кордуба повертався разом з дочкою Марією на Україну. Його організм був виснажений важкою працею, злиденним життям на засланні та нестерпними кліматичними умовами. У місті Красноярську очікували вони пароплав на пристані і тут, 8 вересня 1944 року, раптово упоївся в Бозі о. Петро Кордуба. Дочка разом з краянами, які поверталися додому похоронили його тіло на міському кладовищі далеко від рідної його серцю України.

10) МІСТКИ, Ц. св. Николая, мур. 1909, віднов. 1924, віз. 1908. Надає: Митроп. Ординаріят. Парох: о. Петро Кордуба, р. 1870, о. 1908, крил, відзн., ж. Душ: грк. 772, лат. 118, інш. 61. Дот.: п. 18 ha 41 а 48 т 2, л. 1 ha 29 а 40 т 2, гор. 83 а 91 т 2; дім і буд. добрі, »Дн.« 268 Щ ирецький деканат Шк.: 2-кл. укр., діт. 111; Апост. Мол.,чит. »Просв.,« кооп., Сокіл. Стар.: Львів 21 km, пч. і тел. Ставчани 3 km., зал. в місци.

Петро Кордуба — священик, який очолював парахію в Містках з 1918 по 1940 рік. За свої національні переконання не раз терпів,але не каявся. Перебував на виселенні в Красноярському краю і там помер отець Петро Кордуба, який до Першої світової війни мав парафію у Великій Волі. Польська влада постійно попереджала отця Кордубу за те, що вів записи в церковних книгах українською мовою та за те, що виписував свідоцтва про народження для дітей шкільного віку українською мовою. А коли продовжував це робити, 2 вересня 1929 року його було притягнуто до кримінальної відповідальності, незважаючи на протести консисторії. Отець був справжнім духовним наставником і ініціатором добрих справ. Завдяки його підтримці в селі активно діяли "Просвіта", "Сільський господар", "Луг", "Сокіл", "Рідна школа".Все це пригадали йому більшовики в 1940 році. Вони не агітували священика, не попереджували. Для червоних визволителів метод був один - тюрма. Така доля судилася і о. П. Кордубі - його вивезли в Сибір, де і загинув, розділивши долю своїх односельчан.

Отець Петро Кордуба до 1914 року був парохом у Великій Волі Миколаївського району. А потім - у селі Містках на Пустомитівщині, де й застала його депортація. Про ту страшну темну ніч виселення та життя на чужині згадує донька священика Марія КОРДУБА-РАЙКОВСЬКА:

-Я виросла у великій сім’ї: у батьків було сім синів і чотири доньки. Та у вересні 1939 року, із приходом Красної Армії, вдома залишилося тільки двоє дітей: я, Марія, 1920 р.н., та брат Іван, 1924 р.н. На приходстві зробили медпункт, а нам залишили дві кімнати. Час був тривожний, непевний. У грудні 1940 р. у Львові заарештовано чоловіка сестри Ярослави - Петра Кристиняка, слід якого пропав, а через день – мого брата Івана, восьмикласника, якого замучили в тюрмі на Лонцького. У боротьбі за волю України загинули п’ять моїх братів.

У глуху ніч 21 травня 1941-ого року нашу сім’ю вивезли. Виконавців того „государственного плану” було кільканадцять озброєних автоматами солдатів на чолі з командиром, який весь час кричав і матюкався. А нас, жертв, - троє. Мама часто хворіла, тож одразу знепритомніла. Поки я метушилася біля мами, батькові в натільній білизні з піднятими руками наказали стати в куті біля печі. Я допомогла мамі зібратися. А батько одягався під наглядом двох вояків. Я подала реверенду, але „доблесний” офіцер аж гаркнув від люті. Батько таки заложив обойчик... Під конвоєм із трьома клунками речей ми вийшли з хати. Знесилену їмость Софію солдати кинули на підводу. Не знали мої батьки, що вже ніколи не повернуться.У товарних вагонах для худоби зі станції Наварія ешелон із нами на великій швидкості (йому дали „зелене світло”) їхав до Львова. А гурти людей на узбіччях кричали „Слава Україні!” і прощально махали нам руками. Наступний поїзд їхав на Схід так скоро, неначе втікав, як злодій із награбованим.

Десь за годину люди зрозуміли і ввійшли всвоє становище... Священики відправляли молебень. Один раз на день поїзд зупинявся, два вояки роздавали баланду (пшоняну каша) і кип’яток. Коли проминули Урал (Челябінськ), зрозуміли: попереду Сибір. І ось поїзд зупинився, у вагон застрибнув солдат (один), голосно й поспішно зачитав „вирок трибуналу” – ми виселені „пожизненно” в райони Красноярського краю. Плакали всі. У Красноярськ приїхали в „Зелену Суботу”. Конвой припровадив нас до високого паркану якогось складу. Надвечір на честь Зелених Свят молодь замаїла зеленими галузками нашу ізгоївську зупинку.

У День Зіслання Святого Духа щільним колом лицем на схід люди оточили священиків, які відправили Службу Божу. Отець Кордуба не втримався і виголосив коротку проповідь, яку розпочав словами „Возвеличить душа моя Господа”. Через декілька днів конвой відпровадив нас у порт над Єнісеєм. Пароплав плив на північ. І хоча по радіо 22.06.1941 р. оголосили війну, він не змінив курсу... Нас привезли у посьолок Гриву. Раз на десять днів мельдувалися в комендатурі в сусідньому посьолку Фомка. Батька призначили сторожем теплиці, а мене – різноробочою. Мама хворіла. Важко було із їжею, ми голодували. Незабаром отець Кордуба порозумівся із засудженими та деякими сибіряками і почав виконувати священичі обов’язки. Навчав молитов, хрестив дітей, сповідав – переважно вночі, законспіровано. Але таємне стало явним. І батька викликали до комендатури. На крик: „Яке ти маєм право хрестити дітей?!” батько відповів: „Я - священик!”. За це позбувся роботи в теплиці. Йому наказали чистити туалети, але наші люди робили це самі. Мамі відмовили в ліках. А мене перевели на роботу далеко за посьолок на лісосплав або в тайгу. Попри ці репресії, хворий батько продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки.

Його енергію 5 березня 1944 року зломила смерть 63-річної їмості. Вона назавжди залишилася в Сибіру. (До речі, наша мама була родичкою матері Уляни Кравченко – Марії Лопушанської.) А, тим часом, тільки-но похорон віддалився від бараку, молода німкеня, чоловік якої „воював” у робочому батальйоні Красної Армії, без пояснень витіснила батька з речами із нашої кімнатки в коридор і занесла туди свої речі, завела своїх дітей. Нас прихистили сусіди. А потім ми одержали місце в загальній кімнаті, де жили чотири сім’ї. Батько зовсім знемічнів, осліп.

Коли у 1944-ому оголосили, що Сибір можуть покинути депортовані поляки (а ми, українці, були громадянами Польщі), нам видали вільні паспорти. Але вже дуже хворий батько вирішив не їхати. Коли у серпні посеред ночі зненацька загудів корабель, у бараку почався гамір. Ми ж сиділи на причі, наче від’їзд нас не стосувався. Раптом батько сказав: „Що ж, їдемо...” Його на ношах винесли до візка юнаки. Наприкінці серпня ми прибули в Красноярськ. Але батько не дочекався поїзда в Україну... Вранці 8 вересня 1944 року він помер. При великім здвизі народу похований на цвинтарі ст. Єнісей під Красноярськом. Коли Україна стала незалежною, ми поїхали на могилу свого батька - отця Петра Кордуби. Та знайти її не змогли... Так ні з чим і повернулися додому.

...Учасниця тієї похоронної процесії Стефанія Корда-Бринь, яка проживає у Розвадові, у розмові із завідувачем народного музею Миколи Устияновича та Уляни Кравченко в Миколаєві Марією Ганич пригадує важливий момент цієї події - реакцію місцевих жителів Красноярського краю на звістку про померлого. Коли дізналися, що в останню дорогу проводжають священика, вони схвильовано попросили дозволу доторкнутися до його труни: „Вы же святца хороните! Разрешите приложится!”

Peter Omelian Korduba was born on October 9, 1870 in Haj Velykyj, Ukraine. He was a priest of the eparchy of Ternopil in Mistky, Shyrets dekanat in Western Ukraine. Peter Omelian was ordained a priest in 1898 and installed in 1908. He was married to Sofia Kalynsky and they had 12 living children - 8 sons and 4 daughters.

Many times on Sunday or on Holidays, they would be visited from Lviv by their grandson Tusko Kurylas. They would be pleased with his visit because Tusko was a corteous boy, he would carry wood and water, and cut and sometimes shave the head and black beard of his grandfather Peter. His grandmother Sofia was a very tidy and clean (pedant) person and always tried to teach Tusko, her grandson, how to properly sweep the house, how to clean dishes in three different pots of water, how to arrange books on shelves or place properly the kitchen utensils in drawers. His grandfather Peter would sometimes get mad, and his grandmother would laugh when later he could not find a particular book or newspaper and his grandmother would have to account for a dish or cup. Every Sunday Tusko had to attend Church Mass, where his grandmother Sofia would give Tusko money for the collection plate. At the dinner table, his grandfather Peter would quiz Tusko and his own children as to the topic of the homily in church or even about something from the history of Ukraine or Poland. Grandfather Peter loved to tell interesting stories about Ukraine's princes, cossacks, Hetmans, about the sad internal discord, wars, and the terrible "Ruin". From September 5 - 28, 1906 Metropolitan Andrej Sheptycky organized a visit of the villagers, priests and the intelligentsia and led an archeparchial pilgrimage to the Holy Land. Peter-Omelian took part in this pilgrimage. This was described in a well illustrated book entitled "How Rus followed the footprints of Danylo" written by Sheptytsky after his second visit in 1906, that included a description of pilgrimage routes, complete with maps and illustrations.

.

Before the war with the Germans, the Communists deported Peter-Omelian, his wife Sofia and their daughter Marijka (she had come for a visit to her parents) to Siberia in 1941 to Krasnoyarsk Krai, derevnia Smolna, Jarchevsky raion. There they suffered considerably, including from hunger. Their good daughter Marijka helped her elderly parents as best she could. Sadly, she buried her mother Sofia first, and then her father Peter on foreign soil. Peter-Omelian Korduba died on September 8, 1944, while returning from exile in Siberia to Ukraine.

He is considered as one of the MARTYRS KILLED IN ODIUM FIDEI UNDER COMMUNIST REGIMES IN EASTERN EUROPE (IV). Following the pastoral visit of Pope John Paul II to Ukraine in June 2001 and his beatification of 27 Ukrainians (including Jakym Senkiwsky), a new beatification process has been initiated for 22 new individuals including Rev. Petro Korduba. If persons are familiar with the life of Rev. Korduba, they are asked to provide information to the following address: 79008, city of Lviv, pl. Soborna Za, tel./fax: (0322) 79-84-42, Mission "Postulate Centre for the Beatification and Canonization of the Holy Ukrainian Greek Catholic Church".

_______ При вулиці Брідській жила багатосімейна роднна Кордybів . з якої теж вннш ло багато визначних культурно-юсвітніх Діячів. Найстаршнй сни Кордубів, 6. Петро, був довгі роки парохом У Мостах Великих. Він мав теж багато дітей. З його доньkами були одружені відомі на Тернопільщині священики Курилас і Глуховецький. Із cестpoю о. Кордуби одружuвся один з наших визначних учителів, дослідник нашої культури, приятель Івана Франка, Лука Гарматій. Иого цінна археологічна збірка з нашої старовини, стала зав'язком Подільського музею в Тернополі, а його цінну бібліотеку передали його діти до тернопільської філії „Просвіти".

На вул. Лисенка жила родина Муріїв (жінка Марія була донькою Кордубів). З донькою Муріїв одруженнй о. Андрій Стасюк, ка'техит тернопільських шкіл і відомий організатор „Марійськнх Дружин". Сиn Муріїв Петро, укінчеинй теолог, провадив взірцеву господарку мав найкращі коні в Тернополі. Його коні дуже часто наймали похоронні заклади.

_________ Кордуба, о. Петро - народився 9 жовтня 1870 року в м. Тернополі. Навчався в місцевій гімназії, а після її закінчення поступив на студії у греко-католицьку духовну семінарію у м. Львові. В 1898 році отримав священичі свячення і став парохом в церкві св. Миколая у с. Містки Львівського повіту. Отець Петро Кордуба ретельно виконував свої душпастирські обов’язки на парафії, а також керував братствами, що були утворені при церкві на його парафії. Крім своєї основної душпастирської праці був активним громадським діячем у селах. Брав участь у роботі читальні “Просвіта” та “Сільському господарі”. Був радником Митрополичої Консисторії. В сім’ї о. Петра Кордуби та його дружини Софії було дванадцятеро дітей. Діти виховувались справжніми християнами. Серед ночі з 20 на 21 травня 1941 року, за місяць до початку війни з Німеччиною, у парафіяльний будинок села Містки увірвались енкавесесівці. Отця разом з дружиною та дочкою вивезли у селище Фомкар, Ярцевського району, Красноярського краю. За о. Петром Кодубою був встановлений нагляд. Після смерті дружини, його все частіше почав викликати директор радгоспу, у якому працювала сім’я Кордубів. Кожного разу пропонував йому, щоб отець Кордуба прийняв православ’я, порвав з греко-католицькою церквою. Отець вперто відмовлявся. У 1944 році в Ярцево усіх спецпоселенців зібрали на мітинг, на якому було оголошено, що вони є вільними і можуть повертатися до своїх домів. У вересні 1944 року о. Петро Кордуба повертався разом з дочкою Марією на Україну. Його організм був виснажений важкою працею, злиденним життям на засланні та нестерпними кліматичними умовами. У місті Красноярську очікували вони пароплав на пристані і тут, 8 вересня 1944 року, раптово упоївся в Бозі о. Петро Кордуба. Дочка разом з краянами, які поверталися додому похоронили його тіло на міському кладовищі далеко від рідної його серцю України.

Перша документальна згадка про Великі Гаї датується 1785 р. У XVIII ст. Тернопільські міщани, переважно українського походження, мали землі на схід від р. Серет, які доходили до меж сіл В. Березовиця, Кип'ячка, Товстолуг, Красівка, Дичків, Смиківці, Байківці, Шляхтинці. Вони обробляли під посів здебільшого землі, наближені до околиць міста. Інші, віддалені землі використовували під угіддя (сіножаті, ліси, пасіки, сади).

Ці землі, розташовані півколом до Тернополя, були пересічені чисельними гаями дубів. Найбільшими були гаї на сході - Великі Гаї, що тягнулися на відстані 5 км.

З розширенням членів родин Тернополя та відсутністю місця для проживання в межах міста на ці віддалені міські землі Великих Гаїв як і інші землі - Малих, Чумакових, Гречинських, Шляхтинецьких Гаїв - переселялися молоді сім'ї з тернопільських родин, де вони закладали своє житло та господарство. Інше джерело поселенців у Гаях - біженці-кріпаки із навколишніх сіл.

У Великих Гаях проживали нащадки відомих тернопільських міщан з родів Чубатих, Сеньковських, Онуферків, Кордубів, Давидовичів, Майків, Решетухів, Гладких, Сеників, Чумаків (звідси і назви окремих частин села - Долина Гладких, Сеньковський Кут, Кордубівка тощо). Вони вважали себе тернопільськими міщанами і на них поширювалися всі ті ж права, як і на міщан, що жили в межах міста.

Жителі Великих Гаїв вирощували хліб, городину, садовину, худобу, тримали пасіку. Вони важко, але таки давали собі раду, забезпечуючи місто харчовими продуктами. Нелегко їм доводилось із забезпеченням водою. Через глибокі залягання водних артерій в центральній частині села криниць налічувалось дуже мало. Тому для вимочування конопель, прання білизни, напоювання худоби використовувались джерельні водойми - „прачки", що розташовувались обабіч південної та північної частин села.

Духовні, освітні та культурні запити задовольняли наші гаївчани протягом кінця XVIII ст. - поч. XX ст. у місті. Вбираючи дух і культуру міста, живучи серед розкішного оточення дубових гаїв і лип, пахучих трав і кущів, без окрику панських гайдуків (Тернопіль здобув викупну свободу в 1843 р.) та маючи тісні економічні і родинні стосунки з міськими жителями - все це вибудувало, виплекало в гаївчанина особливі риси: господаря-вільнодумця, спраглого до знань, люблячого своє довкілля, доброго християнина і толерантного сусіда.

За архівними даними в 1938 році у Великих Гаях проживало 280 українських родин, 60 родин поляків і 10 єврейських родин. Останні переважно займались гуртовою закупівлею зерна та худоби.

Водночас тернополяни - від старого до малого, зокрема інтелігенція, учнівська молодь тягнулися до Великих Гаїв і залишали тут свій добрий слід. Так директор Народної школи м. Тернополя (нині в цьому приміщенні знаходиться обласна станція юних техніків по вул. Січових Стрільців) Теодор Сеник мав у В. Гаях власний сад і навчав гаївчан садівництву і пасічництву. Завдяки першому бургомістру-українцю Володимиру Лучаківському на початку XX ст. було закладено гарний обширний парк, що належав місту і де влітку влаштовували фестини „Рідна школа", „Просвіта", „Молода громада", „Сокіл", „Захоронка" та інші. Вздовж головної вулиці Великих Гаїв Тернопільський магістрат встановив криниці -„качалки", свердловини яких є достатньо потужними і нині.

Громада Великих Гаїв, що сформувалась понад 220 років тому, мала безперервний ланцюг напруженої боротьби з наступом австрійських, польських і російських окупантів. Немало гаївчан поклали свої голови у Першій світовій війні, в боротьбі за українську державу в 20-х роках минулого століття, зазнали знущань в польському концтаборі Береза Картузька. З політичних мотивів в середині 30-х років польська влада від'єднала Великі Гаї від м. Тернополя і прилучила громаду гаївчан до Великої Березовиці. З приходом більшовицької влади в 1939 році вже було виселено перші родини з Великих Гаїв -Заблоцьких та Решетухів. В таких умовах міцнів дух гаївчан.

Вже у 1901 р. у В. Гаях був утворений осередок „Просвіти". Відкрито однокласну школу в хаті Сеників, читальню в будинках В. Кашуби, а потім П. Пасічника, наймали стодоли для репетицій та концертів. В 1910 році громадою В. Гаїв, що налічувала всього біля 1 тис. чоловік, було збудовано церкву. Пізніше звели цегляну чотирикласну школу, в якій вчителювали в 20-х роках українець Корнелій Посацький та полька Ядвіга Хвальбінська. В 30-х роках громада села на чолі з осередком „Просвіти" збудувала читальню. Крім цього осередок „Просвіта" мав театральний гурток, аматори якого ставили понад 20 вистав в рік, хор чисельністю до 40 чоловік. Керівниками хору були В. Давидович, М. Штойко. Такожпрацював духовий оркестр.

Напередодні Другої світової війни у селі було збудовано монастир СС. Студиток за кошти родини Кучерів, з якої три доньки стали монахинями.

Із Великих Гаїв вийшло багато священників (о. Я. Сеньківський, о. В. Чубатий, о. Рокіцький, о. М. Решетуха, о. В. Сеньківський, о. М. Кашуба, о. В. Королюк), вчителів (Ю. Онуферко, В. Мацьків, О. Кучинська-Боднар, В. Давидович, М. Решетуха, Я. Королюк), на рівень світової слави піднявся виходець із Великих Гаїв письменник, політичний та громадський діяч М. Сосновський.