Martha Skobelsky

+++++++

Народилася 24 березня 1920 р. у місті Золочів Тернопільського воєводства (тепер Золочівський район Львівської області). Навчалась у школі та українській гімназії "Рідної школи" до 1938 р., а також у музичній школі ім. М. Лисенка. 2 березня 1940 р. одружилася з випускником Богословської академії Артемієм Цегельським, якого за відмову визнати Псевдособор у Львові 1946 р. вислали до Воркути (Омськ). У 1949 р. – заарештована. Утримувалась у львівських тюрмах "на Лонцького" та Замарстинівській тюрмі. Вивезена з родиною на Сибір у 1950 р. Покарання відбувала в м. Томськ. Там зустрілася з чоловіком, який повертався із заслання. Згодом разом з родиною жила і працювала у м.Томськ. Реабілітована в 1956 р. Того ж року разом з чоловіком повернулася до Львова. Померла 19 липня 2012 року.

«Я зрозуміла всі свої ходи, всі невдачі та випадковості, повороти долі і те, що я вважала трагедіями. Переді мною в один мо¬мент постав їхній сенс. Я зрозуміла роль Бога у своєму житті, роль чоловіка і тих великих людей, яких судилося знати: Шептицького, Чарнецького...» - так кілька днів перед смертю оповідала найближчим Марта Цегельська. Наче в одну картину вклалося життя дружини о. Артемія Цегельського, вірної їмості, свідомої українки, тієї, що стала продовжувачкою надзвичайної спадщини талантів, мудрості, патріотизму, гідності визначних українських священичих родів.

Анастасія-Марта Цегельська (Скобельська), дружина ісповідника віри о. Артемія Цегельського, народилася 24 березня 1920 року в сім'ї надрадника Краєвого суду в м. Золочеві Атаназія Скобельського і Анни з дому Бачинських. Початкову освіту здобула в «Рідній Школі», приватній українській гімназії та філії Львівського Музичного інституту ім. М. Лисенка, де опанувала гру на фортепіано. Сідала за інструмент навіть у важкі останні дні свого стражденного життя. У спогадах занотувала: «Три рази на тиждень, коли я приходила на лекції музики, на фортепіано лежали для мене букетики пахучих конвалій» - це був дарунок Артемія Цегельського, молодого викладача по класу скрипки (паралельно з навчанням у семінарії Артемій студіював у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові). З ним Марта поєднала свою долю, щоби згодом стати надійною підтримкою під час жахіть війни та підпілля.

Музика познайомила цих двох молодих людей, музика їх годувала в часи лихоліття, музика й далі твориться їхніми дітьми на вели¬ких сценах світу (наймолодший син Петро - скрипаль Варшавської опери, Андрій - учасник львівського джаз-гурту «Медікус»).

Побравшись, молодята оселилися у Львові, де через рік, у 1941-му, Артемій отримав з рук Митрополита Андрея Шептицького ієрейські свячення та призначення на парафію у Стрий. «Це були фактично останні свячення Митрополитом, які відбулись уже не в церкві св. Юра, а в митрополичій каплиці, бо митрополит хворів і постійно сидів на фотелі. Мені позволили бути присутньою. До смерті не забуду величаву достойну святу постать людини, прикутої хворобою до фотелю. Довга сива борода і очі, повні любови, надавали обличчю святості. Сам обряд свячень надзвичайно величавий, по закінченні клякнула я перед Його святістю, поцілувала руку з перснем, відчула Його руку на моїй голові, діста¬ла благословення на життєву дорогу. Глибоко вірю, що ця рука, яка поблагословила мене, оберігає мене і моїх дітей до сьогоднішнього дня, особливо в тяжких, а часом і безвихідних ситуаціях».

Відтепер ці «тяжкі і безвихідні ситуації» посипалися на них, як холодні дощові краплі з похмурої вишини. Війна, голод, часті бомбардування. Під час одного з них уламки снаряда влучили в ногу о. Артемія. З двома маленькими дітьми на руках - дворічним Андрійком та кількамісячною Лесею, з пораненим чоловіком та матір'ю їмость Марта рішається на ризикований переїзд до с. Завадів, що на Яворівщині. Люди зраділи приїздові священика, приходили за духовною розрадою, послухати наук, а разом із тим підтримували сім'ю харчами. Все було б гаразд, але в селі розташувалися червоно-армійці, а їхній командир забажав оселитися в будинку, де жили Цегельські. Ситуація ускладнювалася тим, що вночі до них же приходили повстанці просити їжі, грошей чи навіть ночівлі у стодолі на сіні...

На щастя, старенький парох попросив о. Артемія повернутися до Стрия, щоби той допоміг йому в душпастирюванні. Там сім'я провела останні місяці війни, а навесні 1945 року митрополит Йосиф Сліпий призначив о. Артемія викладачем музики у Богословській академії, тому Цегельські переїхали до Львова. Закінчилася війна, але розпочалася інша війна з Церквою та свідомим народом. Арешти і вивезення на Сибір. Така й доля спіткала й о. Артемія, адже він не підписав переходу на православ'я. Його розлучили з сім'єю на сам Щедрий вечір - 17 січня 1946 року. Марта залишилася з трьома дітьми і матір'ю без засобів для життя. Мусила навчитися шити, щоб хоч якось годувати рідних і мати що передати чоловікові до тюрми. Згодом за сприяння добрих людей працювала в торгівлі. Коли здавалося, що життя потроху починає входити у спокійне русло, - несподіваний арешт. Після роботи, просто з вулиці Марту забирають до міліційного відділку і запроторюють до камери в тюрмі на Лонцького. Це сталося 17 березня 1950 року. До пересилки (9 травня 1950 року) її водили на допити щоночі, вимагаючи зізнатися у співпраці з націоналістичним підпіллям. (Марту сплутали з її сестрою Марією, котра на той час виїхала за кордон, і навіть мати не знала про місце її перебування.) Побиття і приниження, нестерпне материнське хвилювання за долю дітей доводили ледь не до божевілля, але постійна молитва і підтримка співкамерниць допомогли витримати. Наступне випробування - висилка Марти з дітьми та матір'ю на Сибір. Одинока радість - всі живі!

Місяць везли їх «товарняком». З гарячкою, хворі, зголодовані дісталися Томська. Згодом опинилися у селищі Красний Яр, де їх поселили в бараку. Марту відправили рубати ліс, а по якомусь часі - випалювати деревне вугілля.

Відбувши п'ятирічний термін ув'язнення у таборах, відшукав рідних о. Артемій. Глибокими снігами, льодом, перетинаючи ріку Об, пішки подолав сотню кілометрів, щоби дістатися до своїх. День великої ра¬дості та вдячності Богові.

У цей «красноярський період» народилася у Цегельських четверта дитина, син Петро, майбутній скрипаль.

На гроші, отримані з продажу маминих прикрас, Цегельські купили собі будиночок з городом, діти ходили до школи і тішили неабиякими успіхами в навчанні та зразковою поведінкою, отець влаштувався вчителем музики до місцевої школи. Поза тим, в неділі і свята служив Божественну літургію. Окрім родини, на молитву приходили: молодий брат-редемпторист, німкеня римо-католичка та російський старовір...

Коли ж директор цієї школи дізнався, що Артемій Цегельський -священик, звільнив з роботи. За щасливим збігом обставин випала нагода переїхати до Томська, де родина отримала хороше помешкання, отець влаштувався знову шкільним учителем, а незабаром з приятелями створив ансамбль, що виступав у місцевому ресторані. Марта грала на фортепіано. Та й фактично перше, що вони зробили, переїхавши до міста, - купили цей музичний інструмент.

У 1956 році, зважаючи на хворо¬бу матері о. Артемія, сім'я прийняла нелегке рішення про повернення в Україну. Тут життя було й надалі позначене страхом нових арештів, бо ж отець не полишав своїх пастирських обов'язків, крім того, готував майбутніх священиків, пе¬редаючи їм знання богословських дисциплін. Помер у 1985 на 71-му році життя, залишаючись твердим у вірі.

Бабця Туся (так ніжно називали її внуки) була змушена знову прийняти з Господньої руки розлуку зі своїм любим чоловіком.

Після виходу Церкви з підпілля Марта Цегельська стала цінним свідком життя Церкви в умовах тоталітаризму. Інститут історії Церкви УКУ, зокрема отець-доктор Борис Гудзяк, часто запрошували пані Марту на зустрічі з представниками найвищої державної і церковної влади. Була частим гостем на з'їздах молодих дружин священиків, передаючи їм силу і мужність, милосердя і відданість, які необхідно плекати в собі для місії апостольського служіння.

До кінця зберегла світлість розуму, прекрасну пам'ять, вміння бачити історичні зміни в перспективі часу.

Спочила 19 липня 2012 року. Господь подарував їй відхід праведниці. Владнала всі земні справи, попрощалася з дітьми і родиною, простила усім і, прийнявши Святі Тайни з рук улюбленого сповідника отця Севастяна Дмитруха, залишила заповіт: замість квітів на могилу скласти пожертву на операцію для бідної дитини.