Mykhayl Semenko

Mykhaylo Semenko

Mykhaylo Semenko on wikipedia

Письменники України — жертви сталінських репресій

Mykhaylo Vasyliovich Semenko (Ukrainian: Миха́йло Васи́льович Семе́нко) was a Ukrainian poet, and a prominent representative of Ukrainian futurist poetry of the 1920s. He is considered to be one of the lead figures of Executed Renaissance.

He was a founder of futurist groups Aspanfut, Komunkult, Nova Generatsiya, and Kverofuturism, better known in English as "Panfuturism". He was an editor in couple of almanacs and the journal "Nova generatsiya". As a poet Semenko wrote primarily for urban audiences. Semenko was arrested in 1937 and executed by NKVD in Solovki prison camp during the Great Purge. In the 1957 he was rehabilitated.

http://www.litgazeta.com.ua/sites/default/files/86_2012.pdf

Михайль Семенко:

Михайль Семенко (wikipedia)

Михаил Семенко (укр. Михайль Семенко; настоящее имя и отчество Михаил Васильевич, укр. Михайло Васильович Семенко, больше известен как Батько "Розстрілянного Відродження" 31 декабря 1892, с. Кибинцы Миргородского уезда Полтавской губернии — 23 октября 1937, Киев) — украинский советский поэт, основоположник и теоретик украинского футуризма.

Михаил Семенко, украинский поэт-футурист, родился 31 декабря 1892 года в селе Кибинцы на Полтавщине. Учился три года в психоневрологическом институте у Бехтерева. В 1914 был призван в армию, оказался во Владивостоке, служил телеграфистом, влюбился, сидел в тюрьме. Во Владивостоке и его окрестностях проживал до 1917 года, бежал в Харбин, оттуда в Киев. Был членом коммунистической партии с 1916 по 1922 годы. Стал видным деятелем украинского футуризма, автор 20 книг. В 1937 году был арестован и расстрелян на Соловках.

Семенко, Михайль

Михайль Семенко (укр. Михайль Семенко; настоящее имя и отчество Михаил Васильевич, укр. Михайло Васильович Семенко, больше известен как Батько "Розстрілянного Відродження" 31 декабря 1892, с. Кибинцы Миргородского уезда Полтавской губернии — 23 октября 1937, Киев) — украинский советский поэт, основоположник и теоретик украинского футуризма.

Отец Михаила — Василий Семенко работал волостным писарем. Мать, окончившая начальные классы церковно-приходской школы, была писательницей-самоучкой, автором ряда повестей, напечатанных под её девичьей фамилией — Мария Проскуривна.

Михаил Семенко закончил Хорольское реальное училище. В 1912 году стал студентом Психо-неврологического института в Петербурге.

В 1914 году был мобилизован в царскую армию и до 1917 года служил во Владивостоке. В 1916 году вступил в Российскую социал-демократическую рабочую партию (членство в партии прекращено в 1922 году). Активно участвовал в общественно-политической жизни Украины в годы Октябрьской революции и гражданской войны; был близок к боротьбистам. В газете «Киевская жизнь» от 11 (24) сентября 1919 года в хронике содержится следующее сообщение: «В ночь на 8-е сентября, по словам Рады, арестован в своей квартире украинский писатель Михаил Семенко…». Творчество

Первый сборник «Prelude» вышел в 1913 году, его поэтика складывалась под заметным влиянием поэтов «Украинской хаты». Следующие сборники — «Дерзание» и «Кверофутуризм» (1914) положили начало в украинской поэзии течению украинского кверофутуризма — искусства искания (параллельно c возникшими в России кубо- и эгофутуризмом).

Когда 1914 началась Первая мировая война, М. Семенко мобилизовали на Дальний Восток, во Владивосток, где он служил телеграфистом. Здесь поэт написал сборник «Пьеро задается» и «Пьеро любит», испытав себя в импрессионизме и символизме. Изменение художественных настроений связана с романтической и одновременно грустной любовной историей.

В 1914 году писатель Михаил Семенко достиг пика в своём творчестве благодаря его поэзии "Город". Строки "Осте сте, би бо бу" стали символом национальной борьбы того времени. В этих строках маэстро-поэт описал проблемы украинских городов того времени, которые ушли далеко вперёд в технологиях и уже имели трамваи, автомобили и все проблемы, связанные с ними. Некоторые люди считают, что он предвидел проблемы загруженности городской среды, активные попытки заменить бензин на более экологически-дружелюбные топлива.

Сама история написания поэзии "Город" достаточно интересная. Истоки уходят в далекое прошлое, когда Семенко ещё был ребенком. Так, являясь обычным школьником, его постоянно гнобили одноклассники. Особенно на их фоне выделялся мальчик под именем Борис. Шутки Бориса имели весьма ужасное качество, но так или иначе эффект на поэта не указали. Михайль вообще мог покончить жизнь самоубийством, но как мы уже поняли история пошла по другому сценарию. В борьбе против издевательств Семенку помогли два мальчика: Вячеслав Кандыба и Валентин Пиу. Став чуть ли не лучшими друзьями, ребята смогли вытащить маэстро из социального дна. Футурист не забыл этот подвиг, и он навеки закрепил их подвиг в поэзии "Город". Строки "би бо бу" прекрасно показывают правдивость этого утверждения: би и бу это друзья Михайля (би выступает в качестве Кандыбы, а бу Валентина соответственно), а бо как главный злодей в жизни писателя (от слова Борис). С помощью тех строчек гигант мысли выразил не только протест против тогдашнего порядка в литературе, в отдельности протест против Шевченка, так еще и смысл дружбы и неудач, при этом умудрившись стать символом "Расстрелянного Возрождения".

Грубый и ироничный поэт маскирует себя в образе лирического героя Пьеро.

В 1918—1919 годах Семенко издал в Киеве сборники стихов «Пьеро задается», «Пьеро любит» и «Девять поэм». В 1919 году — в издательстве «Фламинго», одноименном с основанной им футуристической группой, вышли в свет сборники «Пьеро мертвопетлюет», «Bloc-notes» и «В садах безрозных», а также поэма «Лилит», «ревфутпоэма» «Тов. Солнце» и «Две поэзофильмы». В это же время Семенко был редактором журнала «Искусство». На две недели был арестован деникинской контрразведкой по обвинениям в принадлежности к коммунистической партии и заключён в Лукьяновскую тюрьму, а реквизированная ими рукописная поэма «Океания» пропала навсегда.

В 1918 году — член литературной группы «Белая студия». В 1920 году Семенко вместе с М. Любченко и О. Слисаренко издает «Альманах троих». В 1921 году публикует сборник «Лучи угроз», организовывает «Ударную группу поэтов-футуристов», переименованную в ассоциацию панфутуристов «Аспанфут» (1922—1924), кредо и манифесты которой были провозглашены в альманахе «Семафор в будущее» (1922) и газете «Катафалк искусства» (1922). По влиянием критики Семенко переходит на позиции «левого фронта» («УкрЛЕФ») и превращает «Аспанфут» в «Коммункульт» (1924). Начинает работать (1924—1927) как главный редактор Одесской кинофабрики ВУФКУ.

В 1924 году Семенко публикует два сборника своих произведений 1910—1922 годов, дав им название «Кобзарь». В 1925 году выходит в свет сборник «В революции» и поезофильм «Степь». В 1927-м вместе с Г. Шкурупием и М. Бажаном выпускает альманах «Встреча на перекрестной станции» и основывает новое объединение футуристов (писатели Гео Шкурупий, Дмитрий Бузько, Леонид Скрипник, Алексей Полторацкий, Олекса Влызько и художники Вадим Меллер, Анатолий Петрицкий, и др.). под названием «Новая генерация» и начинает издавать одноимённый журнал (1927—1930). Сильно критикуемый, Семенко отошёл от футуризма (сборники «Малый кобзарь и новые стихи», 1928, «Европа и мы», 1929).

В 1929—1931 годах в Харькове выходит полное собрание сочинений Михайля Семенко в трёх томах.

В начале 1930-х годов он признает «ошибочность» своих прежних позиций (сборники «Современные стихотворения», 1931, «Из советского дневника», 1932, «Китай в огне», 1932, «Международные дела», 1933). Этот момент стал поражением всей идеи футуризма, поскольку именно Семенко стал идейным вдохновителем многих писателей в то время. Арест и казнь

За три дня до своего ареста, 23 апреля 1937 Михайль Семенко провёл в Киеве творческий вечер. Поскольку он постоянно жил в Харькове и часто бывал в Киеве, были подготовлены два ордера на его арест. Писателя обвинили в «активной контрреволюционной деятельности». Надломленный морально и физически, Семенко, как свидетельствуют протоколы допросов 4, 7 и 8 мая 1937 г., «признался» во всех обвинениях. 23 октября 1937 г. состоялось закрытое заседание Военной коллегии Верховного Суда СССР; которая приговорила Михаила Васильевича Семенко к высшей мере наказания — расстрелу с конфискацией имущества. В тот же день Семенко был казнён вместе с другими украинскими писателями. Михайль Семенко был реабилитирован посмертно[3]. В деле реабилитации ходатайствовали не только Ирина Михайловна и Ростислав Михайлович Семенко (письмо в комитет партконтроля при ЦК КПСС от 21 октября 1956 г.), но и писатели, в частности, Олесь Гончар и Юрий Смолич (письмо Прокурору УССР Д. Панасюку от 27 сентября 1956 г.). «Заключение», подписанное Главным военным прокурором полковником юстиции А. Хорошим (17 апреля 1957), устанавливало, что Семенко был репрессирован безосновательно.

В мемуарах лучшего друга Семенка, Вячеслава Кандыбы, было написано, что после обнаружения могилы писателя Вячеслав просто сказал: "С днем сна" Личная жизнь

Первая жена — Лидия Ивановна Горенко (1898 г.р.), дочь украинских переселенцев на Дальний Восток. Михаил Семенко познакомился с ней во время службы во Владивостоке. В этом браке родились дочь Ирина (известный литературовед) и сын Ростислав.

Вторая жена — украинская актриса Наталья Ужвий, единственным ребенком в этом браке был сын Михаил (1927 г. р.), после развода оставшийся с матерью. Он увлекался поэтическим творчеством, но умер в возрасте 24 лет (декабрь 1951 года) от менингита, будучи студентом пятого курса Киевского университета (факультет международных отношений). Наталья Ужвий и маленький Михаил позировали для скульптурной группы «Катерина с ребенком», помещённой на открытом в 1935 г. памятнике Тарасу Шевченко в Харькове. Место в истории украинской литературы

Имя Михайля Семенко (как и многих других писателей Расстрелянного возрождения) в истории литературы долгое время не упоминалось. После смерти поэта впервые его произведения были переизданы на Украине только в 1985 году (в серии «Библиотека поэта» издательства «Радянський письменник»).

В 2020 Семенку нашлось новое место в украинской литературе. Обсуждается вопрос присваивании Михайлю статуса "украинского Кафки", из-за фактического предсказания сегодняшнего мира. Ясное дело речь идет о его стихе "Город", где четко прослеживаются проблемы урбанизации, глобализации, пробок, забитых трамваев и как уже упоминалось экологии.

Впрочем, его влияние сказалось на творчестве представителей современной украинской литературы. Среди старшего поколения можно отметить Игоря Калинца и Василя Голобородько (стихотворение «Неделя»). Среди молодых авторов эстетика футуризма отмечается в поэзии Сергея Жадана (в частности, он продолжил критику Семенко «иконы» Шевченко — стихотворение «Тарас Григорьевич Шевченко»), также написавшего кандидатскую диссертацию о взглядах Семенко, Олега Коцарева и Любови Якимчук.

Михайль (Михайло) Васильевич Семенко родился 31 декабря 1892 года в с. Кибинцы Миргородского уезда на Полтавщине. После окончания Курского реального училища три года учился в Петербургском неврологическом институте. В это же время начал писать – в 1913 году было опубликовано его первое стихотворение, затем сборник поэзии "Прелюд", а в 1914 году две следующие книги.

Первая мировая война прервала обучение. В 1914 году Семенко был призван в армию, служил телеграфистом во Владивостоке. В 1918 году он возвратился на Украину, где посвятив себя литературной деятельности, став лидером украинской "футуристической революции". Семенко пережил все этапы развития этого литературного течения на Украине, став не только поэтом , но и теоретиком украинского футуризма, создателем теории "поезомалярства" [%D0%BF%D0%BE%D1%8D%D0%B7%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B8] и "мета-искусства". С 1918 по 1931 год Михайль Семенко издал около двадцати книг.

В апреле 1937 года Семенко был арестован по обвинению в "активной контрреволюционной и террористической деятельности с целью свержения Советской власти". 23 октября 1937 года Михайль Семенко Военной коллегией Верховного Суда СССР был приговорен к расстрелу и в этот же день расстрелян

Михайль Семенко (1892-1937)

Письменники України — жертви сталінських репресій

Михайль Семенко(wikipedia)

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії "соціалістичного реалізму". Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі.

1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко "співав таким же соловейком, як і інші". Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків - модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час - російські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М.Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!". Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. 1 том Повного зібрання М.Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця"). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму".

Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії!

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво).

1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86).

У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М.Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М.Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду".

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Твори: Поезії (К., 1985).