Bohdan Khmelnytski

Khmelnytsky, Bohdan (Fedir) Zinovii [%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9, Богдан (Федір) Зіновій; Xmel’nyc’kyj], b ca 1595–6, d 6 August 1657 in Chyhyryn. Hetman of the Zaporozhian Host from 1648 to 1657, founder of the Hetman state (1648–1782). (Portrait: Bohdan Khmelnytsky.) By birth he belonged to the Ukrainian lesser nobility and bore the Massalski, and later the Abdank, coat of arms. His father, Mykhailo Khmelnytsky, served as an officer under the Polish crown hetman Stanisław Żółkiewski and his mother, according to some sources, was of Cossack descent. Khmelnytsky's place of birth has not been determined for certain. Little more is known about Khmelnytsky's education. Apparently, he received his elementary schooling in Ukrainian, and his secondary and higher education in Polish at a Jesuit college, possibly in Jarosław, but more probably in Lviv. He completed his schooling before 1620 and acquired a broad knowledge of world history and fluency in Polish and Latin. Later he acquired a knowledge of Turkish, Tatar, and French. The Battle of Cecora (1620), in which he lost his father and was captured by the Turks, was his first military action. After spending two years in Istanbul, he was ransomed by his mother and returned to Ukraine.

There is no reliable information about Khmelnytsky's activities from 1622 to 1637. All later accounts of his exploits in wars against the Tatars, Turks, and Russians (1632–4) have no documentary foundation. Only one fact is certain—that in the 1620s he joined the registered Cossacks. Sometime between 1625 and 1627 he married Hanna Somko, a Cossack's daughter from Pereiaslav, and settled on his patrimonial estate in Subotiv near Chyhyryn. By 1637 he attained the high office of military chancellor. His signature appeared on the capitulation agreement signed at Borovytsia on 24 December 1637 that marked the end of a Cossack rebellion.

There are grounds to believe that Khmelnytsky belonged to the faction of officers that favored an understanding between the Zaporozhian Host and Poland. Subsequent events, however, dashed any hopes of reconciliation. By the Ordinance of 1638 the Polish king revoked the autonomy of the Zaporozhian Host and placed the registered Cossacks under the direct authority of the Polish military command in Ukraine. The office of military chancellor, which Khmelnytsky had held, was abolished and Khmelnytsky was demoted to a captain of Chyhyryn regiment. In the fall of 1638 he visited Warsaw with a Cossack delegation to petition King Władysław IV Vasa to restore the former Cossack privileges.

In the next few years Khmelnytsky devoted his attention mostly to his estates in the Chyhyryn region, but in 1645 he served with a detachment of 2,000–2,500 Cossacks in France, and probably took part in the siege of Dunkirk. By this time his reputation for leadership was such that King Władysław IV Vasa, in putting together a coalition of Poland, Venice, and other states against Turkey, turned to him to obtain the support of the Zaporozhian Cossacks. In April 1646 he was one of the Cossack envoys in Warsaw with whom the king discussed plans for the impending war. These events contributed to his reputation in Ukraine, Poland, and abroad, and provided him with wide military and political contacts.

Khmelnytsky, however, had been regarded with suspicion for many years by the Polish magnates in Ukraine who were politically opposed to King Władysław IV Vasa. The new landowners of the Chyhyryn region, A. Koniecpolski, Crown Hetman Stanisław Żółkiewski, and his son, Crown Flag-bearer A. Żółkiewski, treated Khmelnytsky with particular hostility. With the collusion of the Chyhyryn assistant vicegerent D. Czapliński, who bore some personal grudge against Khmelnytsky, they conspired to deprive Khmelnytsky of his Subotiv estate. In spite of the fact that Khmelnytsky received a royal title to Subotiv in 1646, Czapliński raided the estate, seized movable property, and disrupted the manor's economy. At the same time Czapliński's servants severely beat Khmelnytsky's small son at the marketplace in Chyhyryn. Under these conditions of violence and terror Khmelnytsky's wife died in 1647, and towards the end of the year A. Koniecpolski ordered Khmelnytsky's arrest and execution. It was only the help and the surety put up by his friends among the Chyhyryn officers, and particularly by Col Mykhailo Krychevsky, that saved Khmelnytsky from death. At the end of December 1647 he departed for the Zaporizhia with a small (300–500-man) detachment. There he was elected hetman. This event marked the beginning of a new Cossack uprising, which quickly turned into a national revolution (see Cossack-Polish War).

Khmelnytsky was married three times. His first wife, who was the mother of all his children, died prematurely. His second wife, Matrona, whom he married in early 1649, was the former wife of his enemy D. Czapliński. In 1651 while Khmelnytsky was away on a military campaign, she was executed for conspiracy and adultery by his son Tymish. In the summer of 1651 Khmelnytsky married Hanna Zolotarenko, a Cossack woman from Korsun and the widow of Col Pylyp (Pylypets). Surviving him by many years, she entered a monastery in 1671 and adopted the religious name of Anastasiia. Khmelnytsky had two sons and four daughters. His older son, Tymish Khmelnytsky, died on 15 September 1653 in the siege of the Moldavian fortress of Suceava (see Battle of Suceava). The younger son, Yurii Khmelnytsky, was elected during his father's lifetime heir apparent under Ivan Vyhovsky's regency. Eventually, Yurii twice held the office of hetman. Khmelnytsky's daughter Kateryna (Olena) was married to Danylo Vyhovsky, and after his death in Muscovite captivity she married Hetman Pavlo Teteria. The second daughter, Stepaniia, was the wife of Ivan Nechai, who died in Muscovite exile. She later became a nun in Kyiv. The names of the other two daughters are unknown. One of them was married to Capt Hlyzko of Korsun regiment, who died in 1655 fighting against Poland. The other was married in 1654 to L. Movchan, a Cossack from Novhorod-Siverskyi. Khmelnytsky's line died out at the end of the 17th century. The Khmelnytskys were numerous in Left-Bank Ukraine and Russia but were of a different lineage. Khmelnytsky was buried on 25 August 1657 in Saint Elijah's Church in Subotiv, which he himself had built.

Khmelnytsky's greatest achievement in the process of national revolution was the Cossack Hetman state of the Zaporozhian Host (1648–1782). His statesmanship was demonstrated in all areas of state-building—in the military, administration, finance, economics, and culture. With political acumen he invested the Zaporozhian Host under the leadership of its hetman with supreme power in the new Ukrainian state, and unified all the estates of Ukrainian society under his authority. Khmelnytsky not only built a government system and developed military and civilian administrators, including Ivan Vyhovsky, Pavlo Teteria, Danylo Nechai and Ivan Nechai, Ivan Bohun, Hryhorii Hulianytsky, and Stanyslav Morozenko, out of Cossack officers and Ukrainian nobles, but also established an elite within the Cossack Hetman state. In spite of setbacks and difficulties, this elite preserved and maintained its gains in the face of Muscovy's invasion and against Polish and Turkish claims almost to the end of the 18th century.

Khmelnytsky's Realm (Khmelnychchyna). The national uprising of 1648–57 headed by Khmelnytsky liberated a large part of Ukrainian territory from Poland and established a Cossack Hetman state that was abolished only in the 1780s. Khmelnytsky's uprising induced some changes in the political system of eastern Europe, and brought about certain changes in the socioeconomic structure of Cossack Ukraine. It gave rise to a new elite of Cossack officers that eventually, in the 18th century, evolved into a Ukrainian variant of the Polish nobility and, in the 19th century, into a Ukrainian variant of the Russian nobility.

The Cossack state, or ‘kozatske panstvo,’ emerged long before the Khmelnytsky period. According to historians such as Ivan Krypiakevych, Nataliia Polonska-Vasylenko, and Lev Okinshevych, a Ukrainian Cossack state—the Zaporozhian Sich—was established as early as the 16th century. Viacheslav Lypynsky believed that the Cossacks ‘in a nationally alien Poland slowly became a state within a state.’ But the Zaporozhian Sich and the Cossack estate were only embryonic forms of the Cossack state that was established in the 17th century on old Cossack territories—the Dnieper region, including Kyiv—and on the recently colonized southern Left-Bank Ukraine. The Cossacks claimed these lands as their own by right of conquest and use. From the time of Hetman Petro Konashevych-Sahaidachny, Cossackdom as a ‘state within a state’ became absorbed into the Cossack world view. This view was accepted in Poland and in Western Europe, particularly in Sweden and Transylvania; eg, in 1628 Prince Bethlen-Gábor of Transylvania said: ‘The Cossack people can secede from Poland and build its separate Commonwealth ... if only it finds for its struggle a wise and noble leader and organizer.’ Khmelnytsky turned out to be that leader.

The first reports about Khmelnytsky's uprising and his alliance with the Turks and Crimean Tatars informed the Polish government that this was more than just a rebellion. Both Crown Hetman Mikołaj Potocki and Adam Kysil, the voivode of Bratslav who was knowledgeable in Ukrainian affairs, wrote in March and May 1648 respectively that the Cossacks ‘absolutely want to rule in Ukraine’ and that Khmelnytsky ‘will form a new duchy.’

In Ukrainian political circles there were different ideas on the structure of the new state. Among the Orthodox nobility and higher clergy the conception that two sovereigns—the Kyiv metropolitan and the hetman of the Zaporozhian Host—would enter into relations with Poland was quite popular. But Khmelnytsky's military victories in 1648–9 and his triumphal entry into Kyiv in 1648, at which he was hailed as ‘the Moses, savior, redeemer, and liberator of the Rus’ people from Polish captivity ... the illustrious ruler of Rus’,’ weighed on the side of a Cossack state. In February 1649 during negotiations with a Polish delegation headed by Adam Kysil in Pereiaslav, Khmelnytsky declared that he was ‘the sole Rus’ autocrat’ and that he had ‘enough power in Ukraine, Podilia, and Volhynia ... in my land and principality stretching as far as Lviv, Kholm, and Halych.’ It became clear to the Polish envoys that Khmelnytsky had ‘denied Ukraine and all Rus’ to the Poles.’ A Vilnius panegyric in Khmelnytsky's honor (1650–1) asserted: ‘While in Poland it is King Jan II Casimir Vasa, in Rus’ it is Hetman Bohdan Khmelnytsky.’

Khmelnytsky claimed the divine right to rule over Cossacks as early as 29 July 1648, when in a letter to a Muscovite voivode he titled himself ‘Bohdan Khmelnytsky, by Divine grace hetman with the Zaporozhian Host.’ This formula was repeated in all official Cossack documents. In a letter from the Hlukhiv captain, S. Veichyk, to the Sevsk voivode, Prince T. Shcherbatov, written on 22 April 1651, the following title is used: ‘By God's grace our Great Ruler, Sir Bohdan Khmelnytsky, the Hetman of the entire Zaporozhian Host.’ Foreigners addressing Khmelnytsky titled him ‘Illustrissimus Princeps’ or ‘Dux.’ Greek metropolitans who visited Ukraine in 1650 prayed for him during the liturgy as ‘the Ruler and Hetman of the Great Rus’.’ The Turkish sultan called him a prince and monarch, and other foreign rulers called him ‘illustrissimus dux.’

The Pereiaslav Treaty of 1654 did not change the political status of Ukraine, or the title or authority of its hetman. Although the presence of a Russian garrison in Kyiv and the tsar's new title ‘Tsar of Little Russia, Grand Prince of Kyiv and Chernihiv’ laid symbolic claim of Muscovite supremacy in Ukraine, the ‘Zaporozhian Host’ remained a separate, independent state known as the Rus’ state, or Hosudarstvo rosiiske, as it was called by Khmelnytsky in his letter of 17 February 1654 to the tsar. In Muscovite sources it was called the Little-Russian state (Malorossiiskoe gosudarstvo). It had its own head of state—the hetman of the Zaporozhian Host, elected for life—its own government and army, foreign policy, legislature and judiciary, finances, and independent religious and cultural life.

Khmelnytsky retained full state powers in both internal and external affairs. The hetman continued to be ‘the master and hetman’ of the Ukrainian state, ‘the supreme ruler and master of our fatherland,’ as he was called in official Ukrainian documents. Metropolitan Sylvestr Kosiv referred to him in 1654 as ‘the leader and commander of our land.’ Khmelnytsky referred to himself as ‘the master of the entire Rus’ land’ (1655) and as ‘Clementiae divinae Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium’ (letter to C. Şerban, the ruler of Wallachia, 1657). General Chancellor Ivan Vyhovsky described Khmelnytsky to a Transylvanian envoy in 1657 thus: ‘As the tsar is a tsar in his realm, so the hetman is a prince or king in his domain.’ Ukraine's status as a sovereign state received international recognition. The Korsun Treaty of Alliance with Sweden of 6 October 1657 recognized Ukraine as ‘a free people, subject to no one’ (pro libera gente et nulli subjecta).

Khmelnytsky's Cossack state can be regarded as a new political entity—‘Ukraine of the Zaporozhian Host,’ as it was known in Moscow—or as a restoration of the old Rus’ state (Hosudarstvo rosiiskoie, as Khmelnytsky called it in his letter to the tsar of 17 February 1654). In all his negotiations with Sweden and Transylvania, Khmelnytsky demanded that his claims ‘to all old Ukraine, or Rus’ (Roxolania), wherever the Greek faith and their language still exist, as far as the Vistula River,’ be recognized.

The issue of the legitimate historical boundaries of the Cossack state brought the Belarusian question to the forefront of Ukrainian politics. The Zaporozhian Cossacks were interested in Belarus as early as the 16th century, as is evident from Hryhorii Loboda's and Severyn Nalyvaiko's campaigns. Khmelnytsky paid close attention to Belarus from the very beginning of his uprising. He supported the Cossack movement led by Konstantin Paklonski in eastern Belarus. A Belarusian regiment under the control of the Zaporozhian Host existed in 1655–7. In 1656 Khmelnytsky took under his protection Slutsk principality, which belonged to Prince B. Radziwiłł, then in 1657 Staryi Bykhau, granting it the right to free trade with Ukraine, and finally, on 8 July 1657, at the request of the Pynsk nobility, Pynsk, Mozyr, and Turiv counties. These actions greatly disturbed Muscovy, which began, in Viacheslav Lypynsky's words, ‘the struggle of two Rus’es over the third Rus’.’ Although Khmelnytsky's death put an end to Ukraine's expansion into Belarusian territory, the tradition of a ‘Rus’ state’ was preserved in the policies of Ivan Vyhovsky, and traces of it can be found even later.

=

Гетьман богдан хмельницький і його оточення

Повстання 1648 року очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький, який був обраний на Січі гетьманом. Генеалогія Хмельницьких є наріжним каменем родоводів української козацької старшини, хоча в родоводі Богдана більше запитань, ніж відповідей. Невідомі дід і баба, залишається дискусійним питання походження батька гетьмана Михайла. Ще на початку століття кращий знавець архівів з цього питання І. Каманін довів, що Михайло Хмельницький з’явився на Чигиринщині десь у 7080х роках ХVI ст. і вважав, що родом він був із київської міщанської общини (що ніяк не заперечує його шляхетського походження). Наявність у Києві його власності — Хмельницького двору — означає родову причетність до цього міста.

М. Максимович називав батьківщиною Михайла Лисянку , але слушним є зауваження М. Возняка, що на час народження Богдана Хмельницького Лисянки ще не існувало. О. Маркевич вважав його вихідцем із Хмільника, М. Петровський — переяславським козаком.

Ю. Гербільський з цього приводу писав: «Михайло Хмельницький у 90х роках ХVI ст. служив у Жовківському замку і тут пройшли дитячі роки Богдана. Цілком точно встановлено, що вчився він в одній із львівських шкіл, а значить, і жив у Львові принаймі 4–5 років. Є також відомості, що молодий Богдан брав участь в обороні Жовкви від татар» . Сучасники ж вважали Хмельницького вихідцем із Молдавії. У новітній фундаментальній монографії, присвяченій Богдану Хмельницькому, це питання спеціально не розглядається, але автори стоять на точці зору, що Михайло — виходець із західноукраїнського регіону. Зрозуміло, що без залучення нових джерел (прямих чи дотичних) цю проблему розв’язати неможливо. У Чигирині 1600 р. зафіксований отаман Михайло Лаврикович. Можливо, що це і є Михайло Хмельницький. У 1615 р. фіксується чигиринський козак

Максим Михайлович, що продав землі іншому козаку Івану Волевачу, який також може бути сином Михайла Хмельницького.

З точки зору генеалогії не можна обійти питання про матір Богдана. Брак джерел, здавалось би, назавжди поставив крапку на інформації про цю жінку. Враховуючи, що вона народжувала у 1595 р. (Богдана) і близько 1620 р. (Григорія), то дату народження її самої слід віднести десь до 1575–1579 рр. Після загибелі чоловіка мати Богдана Хмельницького вдруге вийшла заміж за шляхтича Василя ШишкуСтавецького, що свідчить на користь її шляхетського походження . У неї від цього шлюбу був син Григорій.

Відомо, що Григорій Васильович Ставецький у 1647 р. виїхав з Чигирина до Московської держави з дружиною, вдовоюкозачкою Якушковою Агаповою. Від попереднього шлюбу вона мала чотирьох дітей: Івана (бл. 1634–1649 — ?), Гафію (бл. 1639–1649 — ?), Оникія (бл. 1641–1649 — ?), Параску (бл.1646–1649 — ?). Як бачимо, вдовою вона стала близько 1646 р. у віці (1634–16 = 1618) щонайменше 28 років. Її ж другий чоловік повинен був мати щонайменше такий же вік. Після переходу до Білгороду дружина Григорія Ставецького народила вже спільну дитину — Федора (бл. 1647–1649 — ?). У грудні 1649 р. Григорій Ставецький знаходився в Білгороді і маємо його свідчення про свого батька, тобто другого чоловіка вдови Михайла Хмельницького: «Отец де его Потрекеевского повету служит королю жолнерскую службу и ныне жив в литовской стороне».

Ставецькі мали родинні зв’язки з відомими шляхетськими родами князів Ружинських, Тишкевичів, Суринів, Проскур (дружиною Павла Ставецького (? — 1619) була N Проскура), Ковалевських (Христина Ставецька була дружиною Ковалевського (1643) , Васильківських. Дві останні родини взяли активну участь у козацтві. Яна Ковалевського бачимо серед козацьких ватажків ще у 1618 р. у Фастові . Можливо, що з материного боку свояком Хмельницьких був перекладач при гетьмані, а потім генеральний суддя в 1655–1658 рр. Іван Ковалевський. Про Петра Васильківського є згадка у В. Липинського: «У 60тих роках овруцький і київський полковник на боці Речі Посполитої, власник Каменя, одружений з Софією Ставецькою, залишив численних нащадків, між ними сина Івана, прихильника Дорошенка».

Подружжя Хмельницьких мало, щонайменше, трьох синів і трьох доньок. Крім Богдана, Юська, який був у 1648 р. полковником сосницьким, а 1649 р. рахувався у полковому товаристві Чернігівського полку. Можливо, Захар зафіксований у реєстрі 1649 р. в Чигирині, був третім братом . Одна з доньок (? — 1603–1619 — ?) була заміжня за Семеном Бережецьким. Вони мали синів Прокопа, Григорія. Цікаво, що Семен Бережецький козакував у Кальницькому полку, в Бабинській сотні (1649). Можливо, що це батько Прокопа («кревний» Хмельницького) . У жовтні 1648 р. згадується, що в «городе Нежине урядник, козачей атаман, запороского гетмана Хмельницкого племянник, Прокоп Бережицкий». Надалі Прокіп Семенович (? — 1619–1671–?) — шляхтич з роду НекрашевичівБережецьких — був наказним полковником чигиринським і, відповідно, сотником чигиринським. У реєстрі 1649 р. він зафіксований серед визначного товариства, що не мало урядів . З впевненістю можемо стверджувати, що вперше згадується як наказний полковник чигиринський березнем 1662 р. (згадка 1649 р. є поки що дискусійною через наявність у Чигирині в той рік кількох Прокопів). Наступного року, після обрання Петра Дорошенка генеральним осавулом змінив його на чигиринському полковництві. За гетьманування Дорошенка знову став полковником чигиринським, генеральними суддею і обозним . Мабуть, його донькою була Параска Бережецька, яка у першому шлюбі була заміжня за Яреманенком (син від 1го шлюбу Михайло вже дорослий у 80х роках XVII ст.). Другим її чоловіком став Іван Іванович Канівець (? — 1630–1693 — раніше 1696), охотницький полковник у Дорошенка (? — 1669– 1671.22.02. — ?), а потім сотник бубнівський Переяславського полку (1680–1693). Після переходу на Лівобережжя чоловіча гілка Бережецьких осіла в Коропі, с. Земляна на Глухівщині, с. Глазов на НовгородСіверщині.

Інша сестра Богдана Хмельницького мала з Проскуренком сина Андрія — козака Баклиської сотні Чигиринського полку (? — 1649 — ?) Рід Проскуренків тримав досить міцні позиції у сотнях Баклиській (Іван, Андрій, Фесько) і Боровицькій (сотник Іван, козак Юсько) Чигиринського полку, у значному військовому товаристві згадується Яцько Проскурненко. Мабуть, Андрій був сином Яцька чи Івана. Можливо, що козацький рід Проскуренків був відгалудженням відомого шляхетського роду ПроскурСущинських. Останні були власниками слободи Ворскла. Пізніше Іван ПроскураСущинський отримав королівський привілей на містечко Богачку на р. Полом поблизу Миргорода (занесений до гродських книг 6.06.1646). 30 серпня 1649 р. він, будучи ротмістром, від короля ЯнаКазімира за військові заслуги отримав титул чашника Київського воєводства .

Третя донька Михайла була дружиною Марка Здуневського .

Серед козаків Боровицької сотні Чигиринського полку відомий рід Губарів. Один із них був одружений з донькою Михайла Хмельницького. Їх син Іван ГубарБершадський став полковником брацлавським, послом гетьмана Юрія Хмельницького до турецького султана (1678).

Майбутній гетьман Богдан Хмельницький вперше одружився близько 1623 р. з Гафією Сомко. Вона народилася в Переяславі щонайпізніше 1608 р. Відомий історик Я. Дашкевич справедливо вважає, що вона померла десь між 1645–1647 рр., «ближче до долішньої межі». Розшифровка поминального ряду одного з синодиків роду її рідного брата Якимадає можливість на місце батька Якима поставити Семена. Це наштовхує на думку, що Семен Сом — посол до Москви у 20их роках ХVII ст. — і був батьком Якима та Гафії Сомків. Представник цієї родини, козацький сотник Федько Сом, потрапив (можливо, батько Семена чи брат) у вересні 1619 р. до російського полону. Сестра Семена Сома невідомого імені була заміжня за Калеником, що став родоначальником Калениченків. Мали сина Богдана Калениченка (Калющенка). Мав Яким Сомко і двоюрідного брата Харлама (1662) .

Брат дружини майбутнього гетьмана Яким Семенович Сомко став сотником, полковником переяславським, а потім наказним гетьманом. Володів с. Дем’янцями 1ї полкової сотні, слободою в містечку Воронкові, наданою у 1655 р. Богданом Хмельницьким . У червні 1655 р. гетьман повідомляв універсалом: «Їж отдал до скарбу нашого войскового Яким Сомкович, товариш наш, сумму певную за вси грунти панские, так воронковские, яко й рогозовские, за которыми нивами сумму отобравши, ониї в посесію і в вечное уживанье поимененому Якимови надаем».

Вдалося встановити, що дружиною Якима Сомка була Ірина Семенівна невідомого прізвища. Їх доньки і племінниці Б. Хмельницького: Параска була заміжня за Іваном Дмитровичем Берло, сотником вороньківський (1676–1682), а її сестра Галина — за Данилом Коропом. Син Василь Якимович згаданий у листі полковника переяславського Л. Полуботка 1682 р.

Відомий і швагро Богдана Хмельницького на ім’я Сава. Так, у травні 1651 р. гетьман направив до Стамбула посланців білоцерківського полковника Павла і свого швагра Саву. Розглядаючи два варіанти терміна «швагро» — брат дружини і чоловік сестри — схиляємося до першого: сотник полку Хмельницького Сава Сомченко згаданий у 1648 р.

Богдан і Гафія Хмельницькі мали синів Тимоша, Юрія, Григорія. Є свідчення про те, що Григорій помер немовлям, проте невідомо, коли. Якщо це сталося до жовтня 1651 р., то родина в такому разі мала чотирьох синів, тому що до Корсуня на третє весілля батька прибуло три сини Богдана.

Історики наводять різні дати народження Тимоша Богдановича (1630, 1632, 1635) . Я. Дашкевич вважає: «Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василя Лупу, мабуть, албанця за національністю — шлюб, вимушений збройною рукою в Яссах 1652 р., — свідчить про династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягає не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престол, але і способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, литовським великим гетьманом Янушем Радвилою (Радивилом), що 1645 р. одружився із старшою сестрою Розанди Оленою». Вважається, що Юрій Богданович (бл. 1640/1642–1685) народився між 1640 і 1642 рр.. До твердження, що про третього «(за джерелом 1651 р.) сина абсолютно нічого невідомо. Треба думати, він помер малолітнім» , лише додамо, що з синодиків Хмельницьких відомий лише один малолітній син Григорій. Григорій Богданович — за свідченням синодика помер немовлям.

Доньок у подружжя було багато. Одна з них (бл. 1625 — ?) заміжня за Лукою Мовчаном. Подружжя мало сина Федора, а онука стала третьою дружиною Григорія Дорошенка. Стефанида (ран. 1635–1658 — ?) була за полковником могилівським Іваном Нечаєм (з 1650 р.). Третя донька (? — 1634–1649 — ?) — дружина Павла (очевидно, Безштанька (? — 1629–1655 — ?), четверта — у 1654 р. вдова по корсунському сотнику Блиську, про якого відомо, що він дістав пораненння під час грудневої оборони Брацлава (1654 р.), але, мабуть, загинув при відході війська на Умань. Можливо, що сотничиха корсунська мала коротке подружнє щастя (1651–1654 рр.), а шлюб з Лукою Мовчаном теж стався після 1651 р. У такому разі кількість доньок зменшується до шести. Крім того, чотири доньки гетьмана у 1651 р. були ще незаміжні. Олену (ран. 1641–1660 — ?) у січні 1656 р. вінчав митрополит Сільвестр Косів з Данилом Виговським, рідним братом генерального писаря Івана. Вони мали синів Юрія і Василя. Після смерті Данила Олена (з 1660 р.) вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю. Їх сімейне життя не склалося, і, як наслідок, було ув’язнено Олену Богданівну. Є дані про її подальший постриг та прийняття уніатства у Вільнюсі. Проте синодики поминають її світським, а не чернечим, ім’ям Олена. Марія (ран. 1647–1651 — ?) заміжня за канівським старшиною Іваном Андрійовичем Стороженком. Син старшого полковника Війська Запорозького Іван Стороженко перейшов на Лівобережжя і в Прилуцькому полку став сотником ічнянським, потім полковником прилуцьким. Катерина (ран. 1647– 1651–1657 — ?) доглядала батька під час його хвороби. Про останню доньку гетьмана ніяких свідчень не маємо, хоча, логічно вона померла чи вийшла заміж раніше смерті батька, бо джерела під час його хвороби її не згадували. Одна з останніх доньок стала дружиною Олександра Скородкевича. Хмельницькі мали 3–4 синів, 6–8 доньок, тобто 9–12 дітей, що було звичайним явищем для сім’ї тих часів. Від другої і третьої дружин потомства не залишилося.

Третьою дружиною гетьмана стала Ганна з роду Золотаренків. За данними Ю. Мицика, під час гетьманування Сомка останньому допомагав брат Василь Титаренко (в реєстрі 1649 р. відсутній, що може засвідчувати його належність до міщанського стану), котрий водночас був братом мачухи Юрія Хмельницького. У разі достовірності цієї інформація нехитрі генеалогічні досліди дають такий результат: Гафія Сомко і Ганна Золотаренко — двоюрідні сестри. Безумовно, таке твердження вимагає ще додаткової перевірки.

З першим чоловіком, рідним братом матері Петра Дорошенка, Якимом Тихоновичем Тарасенком, Ганна Золотаренко мала сина Кіндрата. Вдруге вийшла заміж за полковника Мартина Пилипенка, мали сина Данила (основоположник Даценків). Були сини Стефан, що жив у Корсуні, Осип. На час свого третього шлюбу їй було років 45–48. Дітей від попередніх шлюбів усиновив Богдан Хмельницький, і надалі всі вони носили його прізвище. Без сумніву, цей шлюб сприяв зміцненню його становища серед старожитного козацтва.

Серед найближчих дорадників гетьмана, звичайно, знаходилися його родичі і свояки, провідне місце серед яких належить Яненкам, Нечаям, Золотаренкам.

Перших з них зустрічаємо в Любецькому старостві (очевидно, місцева шляхта). 9 листопада 1649 р. Іван Богуш і його дружина Явдоха Філонівна Яненко продали її своякам Данилу і Філону Яненкам дідизну Осняківщину, вітчизну Богушовщизну.

Відомо, що у 1649 р. у Чигирині проживав чоловік сестри Богдана Хмельницького, його дорадник Павло, а також і зять Павло (якщо джерела не помиляються). У реєстрі цього року в гетьманській столиці є лише чотири Павла, двоє з яких визначні діячі революції: Павло Яненко і Павло Безштанько (наказний полковник чигиринський). Павло Яненко був одружений з N Філонівною з роду Яненків, а Павло Безштанько з донькою Михайла чи Богдана Хмельницьких. Рід же Безштаньок у козацькому середовищі мав достатній вплив: у той час у Корсунському полку бачимо Андрія Безштанька (чи не він у 1658 р. полковник кальницький), у Черкаському — Івашка.

Рід Нечаїв відомий як у Мстиславському воєводстві, так і у Барському старостві на Поділлі. Вважається, що батько знаних козацьких полковників — шляхтич Мстиславського воєводства вийшов і осів на Київщині. Можливо якимсь родинним зв’язкам по жіночій лінії завдячує Данило Нечай народженню у Барі . На Київщині ж перед Визвольною війною шляхтич Стефан Нечай володів селом Невмиринці (1629). Брати Данило, Іван, Матвій і Юрій Нечаї становили досить впливову групу у козацтві . Будучи свояками через шлюб Івана Нечая з донькою Хмельницького Степанидою, вони здійснювали повний контроль над козацькими формуваннями Білої Русі. Лише по смерті гетьмана вплив родини Нечаїв було знищено, як і їх самих. Так, у 1660 р. російський цар вказував: «Івашку де Нечая живу быть отнюдь невозможно, потаму что многие черкасы ево не любят и жива ево видеть не хотят...»

Таким чином, родина Богдана Хмельницького, його родичі і свояки становили основу керівництва угруповання корінних козацьких полків.

Тепер розглянемо військову (тобто генеральну) старшину як найближче формальне оточення гетьмана. Найвищою посадою після гетьмана вважався уряд генерального обозництва. За Б. Хмельницького його тримали чотири старшини. Іван Чорнота походив з покозаченої брацлавської шляхти. Іван Волевач і Федір Коробка також були вихідцями з шляхти, але покозачилися не вони, а їх діди і батьки, провівши своє життя на прикордонній Чигиринщині. Іван Тихонович Волевач змінив обозного Івана Чарноту в 1650 р.. Серед рідні була родина Коробок (його донька Марія стала дружиною Гаврила Коробки), яка в Чигиринському полку була досить розгалуженою і в козацькому середовищі представлена Антоном Тихоновичем (? — 1650), Якимом Антоновичем, Яковом Івановичем . Четвертий обозний того періоду Тиміш Носач походив з шляхетськоміщанської родини, яка мала промисли і вела широку торгівлю на всій території України від Львова до Прилук.

Уряд генерального судді посідали представники десяти родин. Переважно це були вихідці з корінних козацьких полків зі значним досвідом попереднього перебування у козацькому середовищі: (Семен?) Бреус з Черкаського полку, Матіяш Онацький і Самійло ЗаруднийБогданович з Корсунського. Перед обранням на цей уряд були полковниками Федір Лобода (Переяславський полк), Яків Кліша (Білоцерківський полк), Силуян Мужиловський (мабуть, гетьманський полковник), Антін Жданович (Київський полк) , полковими суддями — Феодосій Лавринович, Матвій Положний, Пилип Семенович.

Генеральними писарями були представники двох старовинних шляхетських родин Креховецьких і Виговських. При чому Іван Креховецький, очевидно, потрапив до козацького середовища ще перед 1648 р., бо ставлення до нього, незважаючи на його віддалене від козацького галичанське походження, серед козаків було набагато позитивнішим, ніж до Виговського . Особливо це стосувалося козаків Корсунського полку.

На урядах генеральних осавулів були лише так звані «старовинні» козаки, тобто ті, хто потрапив у козацьке середовище перед 1648 р. Джерела донесли нам інформацію про одинадцять представників цієї категорії старшини. На жаль, вказівка лише на ім’я та побатькові ускладнює визначення походження того чи іншого представника. Насамперед це стосується Михайла Лучченка, Демка Михайловича з Чигирина, Осипа Григоровича та якогось Павла. Старовинні козацькі родини шляхетського походження були представлені на осавульському уряді (Остапом?) Лісовцем з Яготина, Філоном Джелалією, Семеном Гладким, Гаврилом Лісовським, Василем Томиленком, Миськом Дубиною, Гаврилом Маковецьким та Іваном Ковалевським. Томиленко походив з однієї з попередніх гетьманських родин, а Ковалевський був свояком Богдана Хмельницького.

Опанаса Працовкіна на уряді генерального хорунжого змінив (1650.11.) шляхтич Богдан Пешта (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650)). Відомо, що в березні — травні 1650 р. Богдан Пешта і якийсь Грицько очолювали козацьке посольство до Варшави, яке відвозило списки козацького реєстру

Таким був центральний технічний штаб Богдана Хмельницького. Звичайно, його доповнювали найбільш поважні полковники, на яких зупинимося далі.

Як бачимо, восени 1649 р. провід війська був повністю в руках представників городового козацтва з корінних полків (Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Переяславського). Серед проводирів відсутні репрезентанти старовинних північних козацьких полків Білоцерківського і Канівського. Ймовірно, це пов’язано з настроями у цих полках. Так, полонений у серпні 1648 р. козак білоцерківський Фесько П’ятка розповідав, що у його полку розформовано 18 корогв, які займали угодовську щодо Польщі позицію .

Складність аналізу персонального складу полковників, які перші очолили козацькі загони у 1648 р., зумовлена тим, що їх реєстр можна скласти лише частково. Слід враховувати, що повстанці несли бойові втрати. Лише у битві під Констянтиновом (26–28.07.1648) загинув полковник Кривошапка, потрапив у полон і був посаджений на кіл полковник (в інших джерелах, сотник) Полуян . Які полки очолювали ці старшини невідомо.

Враховуючи звістку середини червня 1649 р., що «Хмельницький сменил і продолжает сменять полковников, так как истекает год их...» , стає зрозумілим, що достовірними і вичерпними джерелами про полковництво цього року ми не володіємо. Хоча більшість з них відома за пізнішими діями, але все ж точно локалізувати, хто з них очолював який територіальний полк без притягнення нових джерел, важко. На жаль, у нашому розпорядженні немає даних, що «ця заміна відбулась не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана» .

Частина із звільнених з урядів полковників вийшла у відставку і склала товариство Війська Запорозького. Вважаємо, що воно (пізніше отримало назву значне військове товариство) вписане до реєстру Чигиринського полку . Серед них знаходилися значні козацькі старшини 1648 р., які після Зборівського договору не посідали урядів (серед них був Іван Богун), але, як побачимо далі, вони були на козацьких посадах як до, так і після Зборова.

Уже на початковому етапі визвольної боротьби у козацькостаршинському середовищі існували відмінності у поглядах як на тактичні, так і на стратегічні цілі. Чотири полковники на чолі з Кривоносом стали в опозицію до гетьмана. Чи не серед них були ті, хто під його керівництвом у липні 1648 р. здійснював операції. Очевидно, Кривонос був наказним гетьманом над чотирма полками (своїм — тобто Лисянським, Корсунським, Білоцерківським, Уманським). Сіверську старшину знаємо з документа, коли ще влітку 1649 р. Хмельницький призначив Кричевського наказним гетьманом над 8 полками: Небаби, Головацького, Шумейка, Віука, Кизимко, Подобайла та інших . Виступи Кривоноса і Петра Головацького проти відступу з захоплених західних районів свідчать, що у питанні ведення війни у старшинському середовищі вже в той час були розбіжності. Стосовно методів боротьби знов ж таки були різні підходи. Так, гетьман заявляв Кривоносу: «...ми не дає можливістьмо ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

На початку Визвольної війни Кривоніс був наказним гетьманом, очолюючи повстанців на Брацлавщині, Поділлі і Волині. Кривоноси у ХVII ст. були достатньо відомим шляхетським родом на Мстиславщині. Вони володіли Бугодищами, Служнею, Кривоносівщиною, Кондратівським. Ці надання були отримані ще від князя Мстиславського. У середині цього століття там ще проживали дід Стефан та його онуки, брати Микола, Семен, Василь. Останні мали сестер: Полонію, заміжню за Валюжиничем, Варвару — за Яном Бушковським, Катерину — за Юхимом Товпигою, Ксенію — за Лукашем Бичковським. Юстина Кривоніс була дружиною Яна Козловського (1663). До них близькими (можливо, свояками) були шляхтичі Яків Слюнка, Олександр Товпига. Кривоноси і Товпиги володіли Кондратівкою на основі королівських привілеїв їх предкам. Нагадаємо, що Товпига був козацьким полковником на початку ХVІІ ст. Можливо, що і шляхтичі Мстиславського повіту Кривоноси належали до старовинних козацьких родів.

Стосовно Максима Кривоноса достовірно відомо, що його брат загинув у полум’ї української національної революції. Син Максима невідомого імені на початку 1649 р. був полковником остропільським, сотником паволоцьким. Фіксуються Кривоноси і у корінних полках: Грицько у Жаботинській сотні Чигиринського полку, а Васько у Мошенській сотні Черкаського полку але чи мали вони родинні стосунки з Максимом Кривоносом — сказати поки що трудно. Олександр Кривоніс у 1659 р. був полковим обозним Подільського полку у полковника Остапа Гоголя, Стефан Кривоніс — козаком Могилівської сотні цього полку. У 1666 р. той самий Олександр Кривоніс виконував обов’язки місцевого війта .

Поряд з Кривоносом, одним із перших соратників Богдана Хмельницького у нелегкій боротьбі, який забезпечував розширення козацького впливу на Лівобережжі, став сотник стояцький Канівському полку в 1638 р., потім полковник миргородський Матвій Гладкий (Козаченко). Щодо його і деяких інших старшин поглядів маємо свідчення з квітня 1650 р. одного із шляхтичів: «Полковники де Матвей Гладкой и Нечай и Кривонос (син Максима за В. Голобуцьким), хотя с Хмельницким...едят вместе, а мысль не одну имеют, называют Хмельницкого ляхом похлебцею» . Гетьман жорстко розправлявся з проявами непослуху, Гладкий був ним знищений. Разом з ним загинули полковник прилуцький Семен Герасимович і сотник краснянський. Проте з’являлися нові претенденти на гетьманську булаву. Так, «котрих полковників і сотників гетьман скарав, тих полків козаки тримають раду... з новим гетьманом. А новий гетьман у них з’явився Вдовиченко (Вдовиченок) — як йому на ім’я і чий він не знає. А стоїть той Вдовиченко з своїм військом за Чигрином, з ним козаків у зборі багато, хочуть воювати з Хмельницьким. І полтавський полковник Пушкаренко теж у того нового гетьмана»

Наступним впливовим представником козацької еліти був полковник Богун, якого вважали шляхтичем В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, Т. Яковлєва. Невідомо, чи був Іван у якихось родинних стосунках з Федором Богуном, полковником козацьким, якого у 1648 р. Хмельницький послав зпід Кам’янцяПодільського на прикордоння Пізніше на боці гетьмана Петра Дорошенка воював полковник кальницький Василь Богун, а у 1672 р. бачимо якогось Богуна молдавським польним гетьманом.

Іван Богун записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського, столичного Чигиринського полку. Вже у 1649 р. Богуни досить розгалужений козацький рід: Федір — козак Крилівської сотні, Степан — Сміловської, Іван — Максимівської, Василь — Голтв’янської Чигиринського полку, Мисько Богунов брат, Процик, Михайло — Черкаської сотні Драгиля Черкаського полку, Іван — у полковому товаристві канівському, Федір — козак 1–ї Лисянської сотні, Яків — 2ї Лисянської Корсунського полку

Російський дослідник Б. Флоря опублікував свідчення про участь Івана Богуна у спільних запорозькодонських акціях проти турків. Зазначається і той факт, що він служив на Кодаку. Точаться дискусії: одна чи різні особи Іван Богун і Іван Федорович. Одна стверджують В. Липинський, М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашевський, Т. Яковлєва, різні — наполягають М. Петровський , О. Гуржій. Вважається, що Богун виступав проти протекції московського царя, позаяк там невільництво і кріпацтво. Не було його і серед тих, хто першим склав присягу. Ще 12 квітня 1654 р. він її не прийняв. Прагнув відвернути Хмельницького від Москви. Вніслідок конфлікту з Хмельницьким Богун, «выйдя з Монастыр. сбежал от войска, а дружину его Хмельницкий приказал заковать». Під Берестечком після Філона Джеджалії, Адама Хмелецького, Матвія Гладкого він обирався наказним гетьманом. Ще у січні — лютому 1652 р. Іван Богун на Брацлавщині, а Півторакожуха «за Дніпром» збирали опозиційне до Білоцерківської угоди козацтво . Відома гілка роду Івана Богуна, яку започаткував його син, значний військовий товариш (а, відповідно, до того був на значному козацькому уряді) Григорій . Син останнього Леонтій став батьком Сави. Дмитра ж Савича Богуна (нар. бл. 1767 р.) у 1787 р. згадується на службі колезьким регістратором у НовгородСіверському. Козакував і небіж Івана Богуна Кузька, який разом з сотником медведівським потрапив у московський полон навесні 1662 р..

В реєстрах нараховується 80 попередників Богдана Хмельницького, що тримали гетьманську булаву. У козацькому середовищі були їх прямі нащадки і родичі. За 23 роки існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші опорні угруповання.

Слушною здається думка, що ментальність «старшини віддзеркалювала типові риси ментальності народу, найхарактернішою зпоміж яких виступало абсолютне переважання в її структурі соціальних, групових і приватних інтересів над національними і суспільними» . У зв’язку з цим, розглядаючи шляхи формування козацької старшини, її соціальні, кланові, регіональні, національні відмінності, слід виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі, визначити регіональну типологію основних козацькостаршинських родин. Старшина на полкових урядах і сотники становили менше одного відсотка Війська Запорозького (0,94%). У корінних полках відсоток старшини до загальної кількості козаків був нижчий загальнодержавного показника, а новоутворених — вищий. Це свідчить про кращу самоорганізацію козаків корінних полків.

בוגדן חמלניצקי

לידה 1595 או 1596
סובוטיב?, פלך קייב
פטירה 6 באוגוסט 1657 צ'יהירין מדינה הסיץ' הזפורוז'י מקום קבורה כנסיית אליהו הנביא (אילינסקה) בסובוטיב; הגופה אבודה עיסוק דיפלומט, פוליטיקאי בת זוג אנה סומקו (1623-1647) הלנה צ'פלינסקיה (1649-1651) אנה זולוטרנקו (1651-1657) שושלת אב Michał Chmielnicki צאצאים טימיש חמלניצקי Catherine Bogdanovna Khmelnytsky Elena Khmelnytsky Yurii Khmelnytsky הטמן המדינה הקוזאקית ה־1 18 באפריל 1648 – 6 באוגוסט 1657 (9 שנים ו-15 שבועות) מונרך בתקופה יאן השני קז'ימייז', מלך פולין אלכסיי הראשון, צאר רוסיה יורי חמלניצקי ←

זינוֹבי בוגדן [%D7%A0%D7%94%D7%92%D7%94: בּוֹהְדַּן] חְמֶלְנִיצְקִי (רותנית מערבית: Ѕѣнові Богдан Хмелнiцкiи,[1] אוקראינית מודרנית: Зиновий Богдан Хмельницький;‏ 1595/1596–6 באוגוסט 1657) היה ראש הסיץ' הזפורוז'י וממנהיגי מרד הקוזאקים הגדול נגד האיחוד הפולני-ליטאי. אף שהצליח לבסס ישות עצמאית־למחצה בגיבוי הצאר הרוסי, הישגיו נתבטלו לאחר מותו. בתולדות אוקראינה הוא נחשב לאחד ממניחי היסודות לאומה, בעוד שבהיסטוריה של עם ישראל הוא נזכר כצורר האחראי לגזירות ת"ח-ת"ט ולרצח אלפי יהודים.

תוכן עניינים 1 ביוגרפיה 1.1 שנים ראשונות 1.2 המרד 2 בהיסטוריוגרפיה 3 לקריאה נוספת 4 קישורים חיצוניים 5 הערות שוליים

ביוגרפיה שנים ראשונות

חתימת ידו של חמלניצקי. מעט מאוד ידוע בוודאות על ראשית חייו של חמלניצקי. משערים שנולד ב־1596-1595 בסביבות העיר צ'יהירין, כ-63 ק"מ מדרום לצ'רקאסי; מקום הלידה המקובל הוא הכפר סובוטיב. אביו, מיכאילו, שימש כסגן המושל של צ'יהירין והיה כנראה בן־אצולה זוטר. שם אימו לא ידוע, אך ידוע שהייתה בת קוזאקים ממעמד גבוה. את עיקר השכלתו רכש בבית־ספר ישועי בלבוב, שם למד לטינית, פולנית, היסטוריה ואמנות הנאום. מסדר הנזירים הישועי פעל להפיץ את האמונה הקתולית בקרב הרותנים (סלאבים מזרחים) האורתודוקסים של אוקראינה, על רקע מערכת דיכוי אלימה של המלך והאצולה כלפי הכנסייה האורתודוקסית המקומית (מהלכים שעוררו התמרמרות קשה מצד האוכלוסייה). חמלניצקי סיים את לימודיו ב-1617, כאשר - בניגוד לרבים אחרים - הוא לא הפך לקתולי. הלחץ מצד השלטון הביא להתקוממויות תכופות של הקוזאקים מן הסיץ' הזפורוז'י.

ב־1620 יצא ביחד עם אביו מיכאילו למלחמה בה פתח האיחוד הפולני–ליטאי כנגד העות'מאנים בנסיכות מולדובה. כוחות הנוצרים ספגו מפלה ניצחת בקרב צוצורה באוקטובר של אותה שנה - והאב ובנו נשבו בידי הטורקים. מיכאילו מת בשבי, וחמלניצקי בילה שנתיים כעבד – או, לפי גרסאות אחרות, כמשרת אישי של קצין בצי הימי, או כחותר בגליאה. במשך הזמן רכש שליטה בטורקית, עד שלבסוף שוחרר אחרי תשלום כופר על ידי האיחוד הנוצרי לפדיון שבויי צוצורה, בשנת 1622. חמלניצקי שב לכפרו לנהל את אחוזת אביו הקטנה, ושם נשא לאישה את אנה סומקו שילדה לו ארבע בנות וארבעה בנים: סטפניה, קתרינה, מריה, טימיש (שנקרא כך על שם נהר בטרנסילבניה, כדי לרצות נסיך מקומי); עוד בן יורי, וכן עוד בן ושתי בנות ששמותיהם אבדו.

חמלניצקי הצטרף ל"קוזאקים הרשומים", מסגרת שהשלטון יצר כדי להסדיר את מעמדם של אנשי הסיץ', בהציעו להם חירויות והקלות שונות תמורת שירות בצבא האיחוד. מ-1625 נטל חלק בפשיטות ימיות שערכו הקוזאקים בשטחי העות'מאנים, לא תמיד באישור המלך, והועלה לדרגת שר־מאה. העצמאות היתרה של ה"רשומים", והחיכוכים התכופים עם האוכלוסייה בגלל מדיניות הדיכוי, הניעו את השלטונות באוקראינה לצמצם בהדרגה את מספר הקוזאקים "הרשומים", צעד שעורר יתר מרמור מצד הנתינים. חמלניצקי קודם בהמשך לדרגת "סופר גדודי". לא ידוע אם השתתף בפועל בארבע המרידות נגד הכתר שנערכו בין 1630 ל־1638, אך שמו מופיע על כתב הכניעה שסיים את מרידת פבלוק, שהייתה האחרונה. ב־1633 הוא נלחם לצד הפולנים במצור סמולנסק, כנגד הרוסים, וב־1637 נכלל במשלחת שיצאה לוורשה כדי לשטוח את טענות הקוזאקים על הדיכוי המתמשך בפני המלך ולדיסלאב.

ב-1645 ניטשה מלחמה בין העות'מאנים לרפובליקת ונציה בכרתים. הוונציאנים הציעו לולדיסלאב להצטרף ללחימה. הוא היה מעוניין, אך חשש מנציגי האצילים בסיים והגה מזימה כדי לעקוף התנגדותם: באפריל 1646 זימן המלך לפגישה משלחת שכללה ארבעה נציגים מבין הקוזאקים, עמם נמנה גם חמלניצקי. הוא הציע להם השבת רוב זכויותיהם והכפלת מספר "הרשומים", ובתנאי שיפתחו מיוזמתם בעימות עם הטורקים ויגררו בכך את הממלכה כולה למלחמה. מזימתו של ולדיסלאב נחשפה על ידי השגריר הוונציאני, שהיה מעוניין להרתיע את העות'מאנים, והסיים הנזעם אילץ את המלך, באוקטובר, לסגת מן התוכנית.

המרד Postscript-viewer-shaded.png ערכים מורחבים – מרד חמלניצקי, גזירות ת"ח-ת"ט

הלנה צ'פלינסקי. במשך מספר חודשים התרחשו כמה אירועים בחייו של חמלניצקי שהפכו אותו למורד: ב־1647 מתה אשתו אנה. הוא התארס עם אישה בשם הלנה צ'פלינסקי. הדיווחים על מה שהתחולל לאחר מכן, כפי שציין ההיסטוריון אורסט סובטלני, סותרים ומעורפלים: יריבו של חמלניצקי, דניאל צ'פלינסקי, פשט על סובוטיב כשהקוזאק נעדר, החרים את כל הרכוש שניתן היה לשנע ונטל עמו את הלנה. לפי גרסאות שונות הוא חטף או פיתה אותה ולבסוף נישא לה, ולפי טענה אחת היא אף הייתה בתו. לא ברור אם פעל מיוזמתו או ששימש כעושה־דברו של בעל האדמות הגדול אלכסנדר קונייצפולסקי, שחשש מתחרות מצד חמלניצקי בעסקי המשקאות החריפים או לחלופין חמד את אדמותיו. בנוסף סופר שצ'פלינסקי הלקה למוות את בנו בן העשר במהלך המעשה. חמלניצקי הנזעם פנה לבתי־המשפט מספר פעמים ואף נסע אל המלך עצמו, אך האצולה נהנתה מעצמאות גמורה באיחוד ואף בחרה את השליט; ולדיסלב היה מנוע מלהתערב.

חמלניצקי החל לארגן התקוממות. הוא נטל את המכתבים שהמלך נתן למשלחת כששכנע אותם להצטרף למזימתו, נסע ברחבי אוקראינה והציג אותם בפני מנהיגים מקומיים כראיה לכך שוולדיסלב היה נכון להעניק להם ויתורים נרחבים. בשלהי 1647, כששב לביתו, נאסר בהוראת קונייצפולסקי. הוא הצליח להימלט בעזרת חברים בינואר 1648 ועשה את דרכו אל מחנה הסיץ' הזפורוז'י, באי ניקיטינסקאיה שבעיקול נהר הדנייפר. באזור המרוחק, שהיה נתון למשיסת הטטרים, הוא היה בטוח מהרשויות. חמלניצקי שכנע את ראשי הקוזאקים שנכחו במקום לפתוח בהתקוממות כללית: ב־25 בינואר הכניע את חיל־המצב הקטן מטעם האיחוד באי, שרובו מנה רשומים שהחליפו צדדים והצטרפו אליו. במרץ נסע לבירת ח'אנות קרים ושכנע את הח'אן אסלאם השלישי גיראי לכרות עמו ברית. הלה סיפק לו 4,000 פרשים בפיקוד טוגאי ביי. ב־18 באפריל נבחר על ידי אספת קוזאקים להטמן הסיץ'. שמועות על המרד התפשטו, וחמלניצקי חצה את הדנייפר בראש צבאו. במאי הנחיל שתי מפלות כבדות לכוחות הכתר: הידיעות על ניצחונותיו הניעו מרד עממי בכל רחבי אוקראינה. רבבות נהרו למחנהו. תומכיו טבחו בקתולים, באוניאטים וביהודים בכל מקום שנפל לידיהם. אף כי מעשי הזוועה הידועים יותר נגד האחרונים, כמו רציחות נמירוב וטולצ'ין, בוצעו עצמאית על ידי מקסים קריבונוס, חמלניצקי הזכיר את "השעבוד בידי היהודים והפולנים" כסיבות למרד ובהמשך דרש לשווא מתושבי לבוב שיסגירו לידיו את יהודי העיר. תומכיו היו אחראים למותם של עד ל-20,000 יהודים באוקראינה, לפי אומדנו של שאול שטמפפר.[2]

ב־1 ביוני עצר חמלניצקי את צבאו, שתפח ללא היכר, וחנה בבילה צרקווה. להערכת היסטוריונים, מטרותיו היו צנועות למדי וכללו בעיקר את השבת הטבות הרשומים. הוא לא היה מעוניין בעצמאות דווקא, וחשש מהתסיסה החברתית שהתחוללה בקרב הצמיתים ופשוטי העם ומכך שההרג ההמוני באצולה הקתולית יופנה גם כלפי בני המעמדות הגבוהים מקרב הרותנים. באותו החודש שיגר איגרת לוורשה, בדרישה להכפיל את מספר הרשומים, לשלם להם ולהפסיק את רדיפת הדת האורתודוקסית. הסיים, שהיה עסוק בבחירת מלך חדש במקום ולדיסלב שמת ב־19 במאי, השיב בחיוב. חמלניצקי פרש לביתו בצ'יהירין. כמה מנהיגי קוזאקים, בראשות קריבונוס, פנו לתמוך בצמיתים המתקוממים ונעו מערבה במסע כיבושים מזורז. בערים שנפלו לידיהם נטבחו אלפים. במקביל, ניהל האציל העשיר ביותר באוקראינה, ירמי וישניובייצקי, מסע מלחמה נגד המורדים על דעת עצמו. התפתחויות אלה שמו קץ לרגיעה. בסוף יולי יצא חמלניצקי לשדה הקרב כדי לתמוך בקריבונוס. ב-23 בספטמבר השמיד את צבא הכתר בפילאבצי, וצבאו התקדם מערבה עד זמושץ' עליה הטיל מצור. חמלניצקי חשש מניהול מערכה באזור פולני וקתולי בחורף, צבאו היה תשוש ויאן השני קז'ימייז', מלך פולין היה נכון לפשרה. ב־24 בנובמבר נסוג חמלניצקי מזמושץ', ונכנס לקייב בתהלוכת ניצחון ב־2 בינואר 1649. ארבעה ימים קודם לכן נישא להלנה, אך היא מתה כבר ב־1651. באותה שנה התחתן בשלישית, עם אנה זולוטרנקו.

חמלניצקי עומד על מפת אוקראינה, כשתחתיו מצוינת החלוקה המנהלית של הסיץ'. רישום מהמאה ה-18. לנוכח הישגיו, שעלו בהרבה על כל מרד קוזאקים מן העבר, לא היה נכון ההטמן להסתפק עוד בדרישותיו מתחילת המאורעות. הוא החל לכנות עצמו בתואר "נסיך רותניה". המשא ומתן עם האיחוד נכשל בפברואר, ושביתת הנשק ביניהם קרסה במאי. חמלניצקי חיפש גם בעלי־ברית מבחוץ, ופנה בתחילה לשולטן הטורקי. בשנים הבאות ניהל בהפוגות מלחמה עם האיחוד, שנקטעה על ידי שביתות נשק מזדמנות שהופרו זו אחר זו, תוך שהטטרים עוברים צד בכל פעם שהדבר השתלם להם. כמו כן פלש פעמיים למולדובה כדי לאלץ את וסילה לופו לתת את בתו לאשה לבנו, טימיש, בתקווה שיוכל לאחד את הסיץ' עם הנסיכות ולזכות בחסות העות'מאנים. בשלהי 1653 נענה הצאר הרוסי בחיוב לפניות שחמלניצקי שיגר אליו עוד מראשית ההתקוממות והזמסקי סובור הצביע בעד מתן סוזרניות לסיץ'. נציגי הקוזאקים התכנסו בעיר פריאסלאב ונשבעו אמונים למוסקובי בראשית 1654. חמלניצקי והצבא הרוסי יצאו למערכה נגד פולין–ליטא בשנה הבאה. ההטמן, שחשש מהתערבות הצאר בפוליטיקה הפנימית של הקוזאקים ומנסיונותיו לחתור תחתיו, ניצל את הפלישה השוודית לאיחוד בקיץ 1655. הרוסים חששו מהאויב החדש וכרתו ברית עם יאן קז'ימייז', אך מנהיג הקוזאקים ניהל משא-ומתן חשאי ובדצמבר 1656 הצטרף להסכם ראדנוט שנועד לחלק את פולין-ליטא בין השוודים, ברנדנבורג, נסיכות טרנסילבניה וצדדים אחרים. בינואר של השנה הבאה שיגר את עוזרו אנטין ז'דנוביץ בראש חיל קוזאקים לסייע בפלישה המשולבת של כוחות החותמים אל פולין גופא. מתווה ראדנוט נכשל, והצאר הזועם עורר מריבות ומתחים בשורות הקוזאקים. חיל המשלוח הובס ביולי. חמלניצקי מת זמן קצר לאחר ששמע על כך, ב־6 באוגוסט 1657.

גופתו נטמנה בכנסיית אליהו הנביא בכפר סובוטיב, והיא אבודה כיום; ככל הידוע, המצביא הפולני סטפן צ'רנייצקי הורה על חילול הקבר כשכבש את האזור ב־1664. נסיונותיו של חמלניצקי לבסס עצמאות רותנית הוכתרו בכישלון: הגדה המזרחית של הדנייפר הייתה לגרורה רוסית והסיץ' פורק על ידי יקטרינה הגדולה ב־1775. הגדה המערבית נותרה תחת שליטה פולנית ורובה סופח אף הוא לרוסיה ב־1795.

בהיסטוריוגרפיה

אנדרטת חמלניצקי בלב קייב; היא הוצבה על ידי השלטון הרוסי ב-1888. בין אומות העולם נודע חמלניצקי בעיקר כמנהיג המרד נגד האיחוד הליטאי-פולני, שהביא בסופו לסיפוח אוקראינה אל האימפריה הרוסית. בקרב היהודים זכור שמו כצורר רשע, מוביל הפרעות שכונו "גזרות ת"ח ת"ט", בהן נרצחו אלפי יהודים על ידי הקוזאקים בהנהגתו. בהיסטוריה הפולנית ייזכר כמרצח אכזר שפתח תקופה רעה בתולדות האיחוד, ממנה לא התאושש עד לקיצו כעבור כמאה וחמישים שנה. בכך דוכאה התפתחות התרבות האוקראינית תחת עריצות האימפריה הרוסית ואחר כך הסובייטית. פרשנות זו לאירועים הונצחה בספרו של הנריק סנקביץ' "באש ובחרב", הנחשב לקלאסיקה בפולין.

היסטוריונים רוסים העלו את חמלניצקי על נס כמוביל מה שתיארו כ"איחוד נחלות רוס של קייב מחדש", לאחר שהוחרבה על ידי המונגולים במאה ה־13. מורשתו נתנה בפועל לגיטימציה לשליטה רוסית באוקראינה, הן בזמן הצארים והן בימי ברית המועצות. אחרי סיפוח יתרת השטח של פולין ב־1939 הופק סרט תעמולה אודותיו, ודמותו הועלתה על נס בחגיגות מלאת שלוש מאות שנה ל"איחוד אוקראינה עם רוסיה", ב־1954. בשל חלקו באירועים הוא אהוד פחות בהיסטוריוגרפיה הלאומית האוקראינית, שהחלה להתגבש במאה ה־19. אף שהמרד מקובל כאירוע מכונן בתולדות האומה, נמתחת על מחוללו ביקורת קשה על שכפה על ארצו חסות רוסית, שהפכה לשלטון דיכוי ממושך. המשורר הלאומי טאראס שבצ'נקו הציגו באור שלילי, וייחל באחת הפואמות שלו לכך ש"בוגדן השתוי" לא היה בא לעולם - או מת בטרם עת, לפני שהספיק לחתום על אמנת פריאסלאב (ב-18 בינואר 1654). בגרסה המקורית של "לא אבדה עוד אוקראינה", שהפך לימים להמנון הלאומי, כתב פבלו צ'ובינסקי: "הוי בוגדן, בוגדן \ רם, לנו הטמן \ היאך אוקראינה \ למוסקובים נתן?" מאז קבלת העצמאות ב-1991, לאחר התפרקות ברית המועצות וזניחת הנרטיב הרוסי–סובייטי של "האיחוד מחדש ב־1654", מנסים אנשי רוח ומעצבי דעת קהל אוקראינים למצב מחדש את חמלניצקי - במנותק מהיבט זה.

לקריאה נוספת Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine: The Land and Its Peoples University of Toronto Press, 2010. עמ' 210–231. Orest Subtelny, Ukraine—A History, University of Toronto Press, 2000. עמ' 123–139. Amelia M. Glaser, Bohdan Khmelnytsky as Protagonist: Between Hero and Villain, בתוך: Stories of Khmelnytsky: Competing Literary Legacies of the 1648 Ukrainian Cossack Uprising, Stanford University Press, 2015. עמ' 1–19. Frank Sysyn, The Changing Image of the Hetman: On the 350th Anniversary of the Khmel'nyts'kyi Uprising , Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, 1988, עמ' 531–545. קישורים חיצוניים מיזמי קרן ויקימדיה ויקישיתוף תמונות ומדיה בוויקישיתוף: בוגדן חמלניצקי מרדכי אליאב, ‏קידוש השם בגזירות ת״ח–ת״ט , באתר "דעת". על בוגדן חמלניצקי

מנקודת מבט יהודית, ב"אנציקלופדיה היהודית" באתר דעת .

בוגדן חמלניצקי , במהדורת האינטרנט של האנציקלופדיה היהודית בשפה הרוסית (ברוסית) הערות שוליים

ראו איות, לדוגמה, בשער הרשומות

של סמואיל וליצ'קו מ-1720; האיות של "חמלניצקי" זהה לזה בחתימתו האישית.

שטמפפר, שאול.‏ ?What Actually Happened to the Jews of Ukraine in 1648 .‏ Jewish History, מאי 2003, עמ' 207-227. https://he.wikipedia.org/wiki/%D7%91%D7%95%D7%92%D7%93%D7%9F_%D7%97...

------------------------------------

Khmelnytsky, Bohdan (Fedir) Zinovii [%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9, Богдан (Федір) Зіновій; Xmel’nyc’kyj], b ca 1595–6, d 6 August 1657 in Chyhyryn. Hetman of the Zaporozhian Host from 1648 to 1657, founder of the Hetman state (1648–1782). (Portrait: Bohdan Khmelnytsky.) By birth he belonged to the Ukrainian lesser nobility and bore the Massalski, and later the Abdank, coat of arms. His father, Mykhailo Khmelnytsky, served as an officer under the Polish crown hetman Stanisław Żółkiewski and his mother, according to some sources, was of Cossack descent. Khmelnytsky's place of birth has not been determined for certain. Little more is known about Khmelnytsky's education. Apparently, he received his elementary schooling in Ukrainian, and his secondary and higher education in Polish at a Jesuit college, possibly in Jarosław, but more probably in Lviv. He completed his schooling before 1620 and acquired a broad knowledge of world history and fluency in Polish and Latin. Later he acquired a knowledge of Turkish, Tatar, and French. The Battle of Cecora (1620), in which he lost his father and was captured by the Turks, was his first military action. After spending two years in Istanbul, he was ransomed by his mother and returned to Ukraine.

There is no reliable information about Khmelnytsky's activities from 1622 to 1637. All later accounts of his exploits in wars against the Tatars, Turks, and Russians (1632–4) have no documentary foundation. Only one fact is certain—that in the 1620s he joined the registered Cossacks. Sometime between 1625 and 1627 he married Hanna Somko, a Cossack's daughter from Pereiaslav, and settled on his patrimonial estate in Subotiv near Chyhyryn. By 1637 he attained the high office of military chancellor. His signature appeared on the capitulation agreement signed at Borovytsia on 24 December 1637 that marked the end of a Cossack rebellion.

There are grounds to believe that Khmelnytsky belonged to the faction of officers that favored an understanding between the Zaporozhian Host and Poland. Subsequent events, however, dashed any hopes of reconciliation. By the Ordinance of 1638 the Polish king revoked the autonomy of the Zaporozhian Host and placed the registered Cossacks under the direct authority of the Polish military command in Ukraine. The office of military chancellor, which Khmelnytsky had held, was abolished and Khmelnytsky was demoted to a captain of Chyhyryn regiment. In the fall of 1638 he visited Warsaw with a Cossack delegation to petition King Władysław IV Vasa to restore the former Cossack privileges.

In the next few years Khmelnytsky devoted his attention mostly to his estates in the Chyhyryn region, but in 1645 he served with a detachment of 2,000–2,500 Cossacks in France, and probably took part in the siege of Dunkirk. By this time his reputation for leadership was such that King Władysław IV Vasa, in putting together a coalition of Poland, Venice, and other states against Turkey, turned to him to obtain the support of the Zaporozhian Cossacks. In April 1646 he was one of the Cossack envoys in Warsaw with whom the king discussed plans for the impending war. These events contributed to his reputation in Ukraine, Poland, and abroad, and provided him with wide military and political contacts.

Khmelnytsky, however, had been regarded with suspicion for many years by the Polish magnates in Ukraine who were politically opposed to King Władysław IV Vasa. The new landowners of the Chyhyryn region, A. Koniecpolski, Crown Hetman Stanisław Żółkiewski, and his son, Crown Flag-bearer A. Żółkiewski, treated Khmelnytsky with particular hostility. With the collusion of the Chyhyryn assistant vicegerent D. Czapliński, who bore some personal grudge against Khmelnytsky, they conspired to deprive Khmelnytsky of his Subotiv estate. In spite of the fact that Khmelnytsky received a royal title to Subotiv in 1646, Czapliński raided the estate, seized movable property, and disrupted the manor's economy. At the same time Czapliński's servants severely beat Khmelnytsky's small son at the marketplace in Chyhyryn. Under these conditions of violence and terror Khmelnytsky's wife died in 1647, and towards the end of the year A. Koniecpolski ordered Khmelnytsky's arrest and execution. It was only the help and the surety put up by his friends among the Chyhyryn officers, and particularly by Col Mykhailo Krychevsky, that saved Khmelnytsky from death. At the end of December 1647 he departed for the Zaporizhia with a small (300–500-man) detachment. There he was elected hetman. This event marked the beginning of a new Cossack uprising, which quickly turned into a national revolution (see Cossack-Polish War).

Khmelnytsky was married three times. His first wife, who was the mother of all his children, died prematurely. His second wife, Matrona, whom he married in early 1649, was the former wife of his enemy D. Czapliński. In 1651 while Khmelnytsky was away on a military campaign, she was executed for conspiracy and adultery by his son Tymish. In the summer of 1651 Khmelnytsky married Hanna Zolotarenko, a Cossack woman from Korsun and the widow of Col Pylyp (Pylypets). Surviving him by many years, she entered a monastery in 1671 and adopted the religious name of Anastasiia. Khmelnytsky had two sons and four daughters. His older son, Tymish Khmelnytsky, died on 15 September 1653 in the siege of the Moldavian fortress of Suceava (see Battle of Suceava). The younger son, Yurii Khmelnytsky, was elected during his father's lifetime heir apparent under Ivan Vyhovsky's regency. Eventually, Yurii twice held the office of hetman. Khmelnytsky's daughter Kateryna (Olena) was married to Danylo Vyhovsky, and after his death in Muscovite captivity she married Hetman Pavlo Teteria. The second daughter, Stepaniia, was the wife of Ivan Nechai, who died in Muscovite exile. She later became a nun in Kyiv. The names of the other two daughters are unknown. One of them was married to Capt Hlyzko of Korsun regiment, who died in 1655 fighting against Poland. The other was married in 1654 to L. Movchan, a Cossack from Novhorod-Siverskyi. Khmelnytsky's line died out at the end of the 17th century. The Khmelnytskys were numerous in Left-Bank Ukraine and Russia but were of a different lineage. Khmelnytsky was buried on 25 August 1657 in Saint Elijah's Church in Subotiv, which he himself had built.

Khmelnytsky's greatest achievement in the process of national revolution was the Cossack Hetman state of the Zaporozhian Host (1648–1782). His statesmanship was demonstrated in all areas of state-building—in the military, administration, finance, economics, and culture. With political acumen he invested the Zaporozhian Host under the leadership of its hetman with supreme power in the new Ukrainian state, and unified all the estates of Ukrainian society under his authority. Khmelnytsky not only built a government system and developed military and civilian administrators, including Ivan Vyhovsky, Pavlo Teteria, Danylo Nechai and Ivan Nechai, Ivan Bohun, Hryhorii Hulianytsky, and Stanyslav Morozenko, out of Cossack officers and Ukrainian nobles, but also established an elite within the Cossack Hetman state. In spite of setbacks and difficulties, this elite preserved and maintained its gains in the face of Muscovy's invasion and against Polish and Turkish claims almost to the end of the 18th century.

Khmelnytsky's Realm (Khmelnychchyna). The national uprising of 1648–57 headed by Khmelnytsky liberated a large part of Ukrainian territory from Poland and established a Cossack Hetman state that was abolished only in the 1780s. Khmelnytsky's uprising induced some changes in the political system of eastern Europe, and brought about certain changes in the socioeconomic structure of Cossack Ukraine. It gave rise to a new elite of Cossack officers that eventually, in the 18th century, evolved into a Ukrainian variant of the Polish nobility and, in the 19th century, into a Ukrainian variant of the Russian nobility.

The Cossack state, or ‘kozatske panstvo,’ emerged long before the Khmelnytsky period. According to historians such as Ivan Krypiakevych, Nataliia Polonska-Vasylenko, and Lev Okinshevych, a Ukrainian Cossack state—the Zaporozhian Sich—was established as early as the 16th century. Viacheslav Lypynsky believed that the Cossacks ‘in a nationally alien Poland slowly became a state within a state.’ But the Zaporozhian Sich and the Cossack estate were only embryonic forms of the Cossack state that was established in the 17th century on old Cossack territories—the Dnieper region, including Kyiv—and on the recently colonized southern Left-Bank Ukraine. The Cossacks claimed these lands as their own by right of conquest and use. From the time of Hetman Petro Konashevych-Sahaidachny, Cossackdom as a ‘state within a state’ became absorbed into the Cossack world view. This view was accepted in Poland and in Western Europe, particularly in Sweden and Transylvania; eg, in 1628 Prince Bethlen-Gábor of Transylvania said: ‘The Cossack people can secede from Poland and build its separate Commonwealth ... if only it finds for its struggle a wise and noble leader and organizer.’ Khmelnytsky turned out to be that leader.

The first reports about Khmelnytsky's uprising and his alliance with the Turks and Crimean Tatars informed the Polish government that this was more than just a rebellion. Both Crown Hetman Mikołaj Potocki and Adam Kysil, the voivode of Bratslav who was knowledgeable in Ukrainian affairs, wrote in March and May 1648 respectively that the Cossacks ‘absolutely want to rule in Ukraine’ and that Khmelnytsky ‘will form a new duchy.’

In Ukrainian political circles there were different ideas on the structure of the new state. Among the Orthodox nobility and higher clergy the conception that two sovereigns—the Kyiv metropolitan and the hetman of the Zaporozhian Host—would enter into relations with Poland was quite popular. But Khmelnytsky's military victories in 1648–9 and his triumphal entry into Kyiv in 1648, at which he was hailed as ‘the Moses, savior, redeemer, and liberator of the Rus’ people from Polish captivity ... the illustrious ruler of Rus’,’ weighed on the side of a Cossack state. In February 1649 during negotiations with a Polish delegation headed by Adam Kysil in Pereiaslav, Khmelnytsky declared that he was ‘the sole Rus’ autocrat’ and that he had ‘enough power in Ukraine, Podilia, and Volhynia ... in my land and principality stretching as far as Lviv, Kholm, and Halych.’ It became clear to the Polish envoys that Khmelnytsky had ‘denied Ukraine and all Rus’ to the Poles.’ A Vilnius panegyric in Khmelnytsky's honor (1650–1) asserted: ‘While in Poland it is King Jan II Casimir Vasa, in Rus’ it is Hetman Bohdan Khmelnytsky.’

Khmelnytsky claimed the divine right to rule over Cossacks as early as 29 July 1648, when in a letter to a Muscovite voivode he titled himself ‘Bohdan Khmelnytsky, by Divine grace hetman with the Zaporozhian Host.’ This formula was repeated in all official Cossack documents. In a letter from the Hlukhiv captain, S. Veichyk, to the Sevsk voivode, Prince T. Shcherbatov, written on 22 April 1651, the following title is used: ‘By God's grace our Great Ruler, Sir Bohdan Khmelnytsky, the Hetman of the entire Zaporozhian Host.’ Foreigners addressing Khmelnytsky titled him ‘Illustrissimus Princeps’ or ‘Dux.’ Greek metropolitans who visited Ukraine in 1650 prayed for him during the liturgy as ‘the Ruler and Hetman of the Great Rus’.’ The Turkish sultan called him a prince and monarch, and other foreign rulers called him ‘illustrissimus dux.’

The Pereiaslav Treaty of 1654 did not change the political status of Ukraine, or the title or authority of its hetman. Although the presence of a Russian garrison in Kyiv and the tsar's new title ‘Tsar of Little Russia, Grand Prince of Kyiv and Chernihiv’ laid symbolic claim of Muscovite supremacy in Ukraine, the ‘Zaporozhian Host’ remained a separate, independent state known as the Rus’ state, or Hosudarstvo rosiiske, as it was called by Khmelnytsky in his letter of 17 February 1654 to the tsar. In Muscovite sources it was called the Little-Russian state (Malorossiiskoe gosudarstvo). It had its own head of state—the hetman of the Zaporozhian Host, elected for life—its own government and army, foreign policy, legislature and judiciary, finances, and independent religious and cultural life.

Khmelnytsky retained full state powers in both internal and external affairs. The hetman continued to be ‘the master and hetman’ of the Ukrainian state, ‘the supreme ruler and master of our fatherland,’ as he was called in official Ukrainian documents. Metropolitan Sylvestr Kosiv referred to him in 1654 as ‘the leader and commander of our land.’ Khmelnytsky referred to himself as ‘the master of the entire Rus’ land’ (1655) and as ‘Clementiae divinae Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium’ (letter to C. Şerban, the ruler of Wallachia, 1657). General Chancellor Ivan Vyhovsky described Khmelnytsky to a Transylvanian envoy in 1657 thus: ‘As the tsar is a tsar in his realm, so the hetman is a prince or king in his domain.’ Ukraine's status as a sovereign state received international recognition. The Korsun Treaty of Alliance with Sweden of 6 October 1657 recognized Ukraine as ‘a free people, subject to no one’ (pro libera gente et nulli subjecta).

Khmelnytsky's Cossack state can be regarded as a new political entity—‘Ukraine of the Zaporozhian Host,’ as it was known in Moscow—or as a restoration of the old Rus’ state (Hosudarstvo rosiiskoie, as Khmelnytsky called it in his letter to the tsar of 17 February 1654). In all his negotiations with Sweden and Transylvania, Khmelnytsky demanded that his claims ‘to all old Ukraine, or Rus’ (Roxolania), wherever the Greek faith and their language still exist, as far as the Vistula River,’ be recognized.

The issue of the legitimate historical boundaries of the Cossack state brought the Belarusian question to the forefront of Ukrainian politics. The Zaporozhian Cossacks were interested in Belarus as early as the 16th century, as is evident from Hryhorii Loboda's and Severyn Nalyvaiko's campaigns. Khmelnytsky paid close attention to Belarus from the very beginning of his uprising. He supported the Cossack movement led by Konstantin Paklonski in eastern Belarus. A Belarusian regiment under the control of the Zaporozhian Host existed in 1655–7. In 1656 Khmelnytsky took under his protection Slutsk principality, which belonged to Prince B. Radziwiłł, then in 1657 Staryi Bykhau, granting it the right to free trade with Ukraine, and finally, on 8 July 1657, at the request of the Pynsk nobility, Pynsk, Mozyr, and Turiv counties. These actions greatly disturbed Muscovy, which began, in Viacheslav Lypynsky's words, ‘the struggle of two Rus’es over the third Rus’.’ Although Khmelnytsky's death put an end to Ukraine's expansion into Belarusian territory, the tradition of a ‘Rus’ state’ was preserved in the policies of Ivan Vyhovsky, and traces of it can be found even later.

=

Гетьман богдан хмельницький і його оточення

Повстання 1648 року очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький, який був обраний на Січі гетьманом. Генеалогія Хмельницьких є наріжним каменем родоводів української козацької старшини, хоча в родоводі Богдана більше запитань, ніж відповідей. Невідомі дід і баба, залишається дискусійним питання походження батька гетьмана Михайла. Ще на початку століття кращий знавець архівів з цього питання І. Каманін довів, що Михайло Хмельницький з’явився на Чигиринщині десь у 7080х роках ХVI ст. і вважав, що родом він був із київської міщанської общини (що ніяк не заперечує його шляхетського походження). Наявність у Києві його власності — Хмельницького двору — означає родову причетність до цього міста.

М. Максимович називав батьківщиною Михайла Лисянку , але слушним є зауваження М. Возняка, що на час народження Богдана Хмельницького Лисянки ще не існувало. О. Маркевич вважав його вихідцем із Хмільника, М. Петровський — переяславським козаком.

Ю. Гербільський з цього приводу писав: «Михайло Хмельницький у 90х роках ХVI ст. служив у Жовківському замку і тут пройшли дитячі роки Богдана. Цілком точно встановлено, що вчився він в одній із львівських шкіл, а значить, і жив у Львові принаймі 4–5 років. Є також відомості, що молодий Богдан брав участь в обороні Жовкви від татар» . Сучасники ж вважали Хмельницького вихідцем із Молдавії. У новітній фундаментальній монографії, присвяченій Богдану Хмельницькому, це питання спеціально не розглядається, але автори стоять на точці зору, що Михайло — виходець із західноукраїнського регіону. Зрозуміло, що без залучення нових джерел (прямих чи дотичних) цю проблему розв’язати неможливо. У Чигирині 1600 р. зафіксований отаман Михайло Лаврикович. Можливо, що це і є Михайло Хмельницький. У 1615 р. фіксується чигиринський козак

Максим Михайлович, що продав землі іншому козаку Івану Волевачу, який також може бути сином Михайла Хмельницького.

З точки зору генеалогії не можна обійти питання про матір Богдана. Брак джерел, здавалось би, назавжди поставив крапку на інформації про цю жінку. Враховуючи, що вона народжувала у 1595 р. (Богдана) і близько 1620 р. (Григорія), то дату народження її самої слід віднести десь до 1575–1579 рр. Після загибелі чоловіка мати Богдана Хмельницького вдруге вийшла заміж за шляхтича Василя ШишкуСтавецького, що свідчить на користь її шляхетського походження . У неї від цього шлюбу був син Григорій.

Відомо, що Григорій Васильович Ставецький у 1647 р. виїхав з Чигирина до Московської держави з дружиною, вдовоюкозачкою Якушковою Агаповою. Від попереднього шлюбу вона мала чотирьох дітей: Івана (бл. 1634–1649 — ?), Гафію (бл. 1639–1649 — ?), Оникія (бл. 1641–1649 — ?), Параску (бл.1646–1649 — ?). Як бачимо, вдовою вона стала близько 1646 р. у віці (1634–16 = 1618) щонайменше 28 років. Її ж другий чоловік повинен був мати щонайменше такий же вік. Після переходу до Білгороду дружина Григорія Ставецького народила вже спільну дитину — Федора (бл. 1647–1649 — ?). У грудні 1649 р. Григорій Ставецький знаходився в Білгороді і маємо його свідчення про свого батька, тобто другого чоловіка вдови Михайла Хмельницького: «Отец де его Потрекеевского повету служит королю жолнерскую службу и ныне жив в литовской стороне».

Ставецькі мали родинні зв’язки з відомими шляхетськими родами князів Ружинських, Тишкевичів, Суринів, Проскур (дружиною Павла Ставецького (? — 1619) була N Проскура), Ковалевських (Христина Ставецька була дружиною Ковалевського (1643) , Васильківських. Дві останні родини взяли активну участь у козацтві. Яна Ковалевського бачимо серед козацьких ватажків ще у 1618 р. у Фастові . Можливо, що з материного боку свояком Хмельницьких був перекладач при гетьмані, а потім генеральний суддя в 1655–1658 рр. Іван Ковалевський. Про Петра Васильківського є згадка у В. Липинського: «У 60тих роках овруцький і київський полковник на боці Речі Посполитої, власник Каменя, одружений з Софією Ставецькою, залишив численних нащадків, між ними сина Івана, прихильника Дорошенка».

Подружжя Хмельницьких мало, щонайменше, трьох синів і трьох доньок. Крім Богдана, Юська, який був у 1648 р. полковником сосницьким, а 1649 р. рахувався у полковому товаристві Чернігівського полку. Можливо, Захар зафіксований у реєстрі 1649 р. в Чигирині, був третім братом . Одна з доньок (? — 1603–1619 — ?) була заміжня за Семеном Бережецьким. Вони мали синів Прокопа, Григорія. Цікаво, що Семен Бережецький козакував у Кальницькому полку, в Бабинській сотні (1649). Можливо, що це батько Прокопа («кревний» Хмельницького) . У жовтні 1648 р. згадується, що в «городе Нежине урядник, козачей атаман, запороского гетмана Хмельницкого племянник, Прокоп Бережицкий». Надалі Прокіп Семенович (? — 1619–1671–?) — шляхтич з роду НекрашевичівБережецьких — був наказним полковником чигиринським і, відповідно, сотником чигиринським. У реєстрі 1649 р. він зафіксований серед визначного товариства, що не мало урядів . З впевненістю можемо стверджувати, що вперше згадується як наказний полковник чигиринський березнем 1662 р. (згадка 1649 р. є поки що дискусійною через наявність у Чигирині в той рік кількох Прокопів). Наступного року, після обрання Петра Дорошенка генеральним осавулом змінив його на чигиринському полковництві. За гетьманування Дорошенка знову став полковником чигиринським, генеральними суддею і обозним . Мабуть, його донькою була Параска Бережецька, яка у першому шлюбі була заміжня за Яреманенком (син від 1го шлюбу Михайло вже дорослий у 80х роках XVII ст.). Другим її чоловіком став Іван Іванович Канівець (? — 1630–1693 — раніше 1696), охотницький полковник у Дорошенка (? — 1669– 1671.22.02. — ?), а потім сотник бубнівський Переяславського полку (1680–1693). Після переходу на Лівобережжя чоловіча гілка Бережецьких осіла в Коропі, с. Земляна на Глухівщині, с. Глазов на НовгородСіверщині.

Інша сестра Богдана Хмельницького мала з Проскуренком сина Андрія — козака Баклиської сотні Чигиринського полку (? — 1649 — ?) Рід Проскуренків тримав досить міцні позиції у сотнях Баклиській (Іван, Андрій, Фесько) і Боровицькій (сотник Іван, козак Юсько) Чигиринського полку, у значному військовому товаристві згадується Яцько Проскурненко. Мабуть, Андрій був сином Яцька чи Івана. Можливо, що козацький рід Проскуренків був відгалудженням відомого шляхетського роду ПроскурСущинських. Останні були власниками слободи Ворскла. Пізніше Іван ПроскураСущинський отримав королівський привілей на містечко Богачку на р. Полом поблизу Миргорода (занесений до гродських книг 6.06.1646). 30 серпня 1649 р. він, будучи ротмістром, від короля ЯнаКазімира за військові заслуги отримав титул чашника Київського воєводства .

Третя донька Михайла була дружиною Марка Здуневського .

Серед козаків Боровицької сотні Чигиринського полку відомий рід Губарів. Один із них був одружений з донькою Михайла Хмельницького. Їх син Іван ГубарБершадський став полковником брацлавським, послом гетьмана Юрія Хмельницького до турецького султана (1678).

Майбутній гетьман Богдан Хмельницький вперше одружився близько 1623 р. з Гафією Сомко. Вона народилася в Переяславі щонайпізніше 1608 р. Відомий історик Я. Дашкевич справедливо вважає, що вона померла десь між 1645–1647 рр., «ближче до долішньої межі». Розшифровка поминального ряду одного з синодиків роду її рідного брата Якимадає можливість на місце батька Якима поставити Семена. Це наштовхує на думку, що Семен Сом — посол до Москви у 20их роках ХVII ст. — і був батьком Якима та Гафії Сомків. Представник цієї родини, козацький сотник Федько Сом, потрапив (можливо, батько Семена чи брат) у вересні 1619 р. до російського полону. Сестра Семена Сома невідомого імені була заміжня за Калеником, що став родоначальником Калениченків. Мали сина Богдана Калениченка (Калющенка). Мав Яким Сомко і двоюрідного брата Харлама (1662) .

Брат дружини майбутнього гетьмана Яким Семенович Сомко став сотником, полковником переяславським, а потім наказним гетьманом. Володів с. Дем’янцями 1ї полкової сотні, слободою в містечку Воронкові, наданою у 1655 р. Богданом Хмельницьким . У червні 1655 р. гетьман повідомляв універсалом: «Їж отдал до скарбу нашого войскового Яким Сомкович, товариш наш, сумму певную за вси грунти панские, так воронковские, яко й рогозовские, за которыми нивами сумму отобравши, ониї в посесію і в вечное уживанье поимененому Якимови надаем».

Вдалося встановити, що дружиною Якима Сомка була Ірина Семенівна невідомого прізвища. Їх доньки і племінниці Б. Хмельницького: Параска була заміжня за Іваном Дмитровичем Берло, сотником вороньківський (1676–1682), а її сестра Галина — за Данилом Коропом. Син Василь Якимович згаданий у листі полковника переяславського Л. Полуботка 1682 р.

Відомий і швагро Богдана Хмельницького на ім’я Сава. Так, у травні 1651 р. гетьман направив до Стамбула посланців білоцерківського полковника Павла і свого швагра Саву. Розглядаючи два варіанти терміна «швагро» — брат дружини і чоловік сестри — схиляємося до першого: сотник полку Хмельницького Сава Сомченко згаданий у 1648 р.

Богдан і Гафія Хмельницькі мали синів Тимоша, Юрія, Григорія. Є свідчення про те, що Григорій помер немовлям, проте невідомо, коли. Якщо це сталося до жовтня 1651 р., то родина в такому разі мала чотирьох синів, тому що до Корсуня на третє весілля батька прибуло три сини Богдана.

Історики наводять різні дати народження Тимоша Богдановича (1630, 1632, 1635) . Я. Дашкевич вважає: «Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василя Лупу, мабуть, албанця за національністю — шлюб, вимушений збройною рукою в Яссах 1652 р., — свідчить про династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягає не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престол, але і способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, литовським великим гетьманом Янушем Радвилою (Радивилом), що 1645 р. одружився із старшою сестрою Розанди Оленою». Вважається, що Юрій Богданович (бл. 1640/1642–1685) народився між 1640 і 1642 рр.. До твердження, що про третього «(за джерелом 1651 р.) сина абсолютно нічого невідомо. Треба думати, він помер малолітнім» , лише додамо, що з синодиків Хмельницьких відомий лише один малолітній син Григорій. Григорій Богданович — за свідченням синодика помер немовлям.

Доньок у подружжя було багато. Одна з них (бл. 1625 — ?) заміжня за Лукою Мовчаном. Подружжя мало сина Федора, а онука стала третьою дружиною Григорія Дорошенка. Стефанида (ран. 1635–1658 — ?) була за полковником могилівським Іваном Нечаєм (з 1650 р.). Третя донька (? — 1634–1649 — ?) — дружина Павла (очевидно, Безштанька (? — 1629–1655 — ?), четверта — у 1654 р. вдова по корсунському сотнику Блиську, про якого відомо, що він дістав пораненння під час грудневої оборони Брацлава (1654 р.), але, мабуть, загинув при відході війська на Умань. Можливо, що сотничиха корсунська мала коротке подружнє щастя (1651–1654 рр.), а шлюб з Лукою Мовчаном теж стався після 1651 р. У такому разі кількість доньок зменшується до шести. Крім того, чотири доньки гетьмана у 1651 р. були ще незаміжні. Олену (ран. 1641–1660 — ?) у січні 1656 р. вінчав митрополит Сільвестр Косів з Данилом Виговським, рідним братом генерального писаря Івана. Вони мали синів Юрія і Василя. Після смерті Данила Олена (з 1660 р.) вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю. Їх сімейне життя не склалося, і, як наслідок, було ув’язнено Олену Богданівну. Є дані про її подальший постриг та прийняття уніатства у Вільнюсі. Проте синодики поминають її світським, а не чернечим, ім’ям Олена. Марія (ран. 1647–1651 — ?) заміжня за канівським старшиною Іваном Андрійовичем Стороженком. Син старшого полковника Війська Запорозького Іван Стороженко перейшов на Лівобережжя і в Прилуцькому полку став сотником ічнянським, потім полковником прилуцьким. Катерина (ран. 1647– 1651–1657 — ?) доглядала батька під час його хвороби. Про останню доньку гетьмана ніяких свідчень не маємо, хоча, логічно вона померла чи вийшла заміж раніше смерті батька, бо джерела під час його хвороби її не згадували. Одна з останніх доньок стала дружиною Олександра Скородкевича. Хмельницькі мали 3–4 синів, 6–8 доньок, тобто 9–12 дітей, що було звичайним явищем для сім’ї тих часів. Від другої і третьої дружин потомства не залишилося.

Третьою дружиною гетьмана стала Ганна з роду Золотаренків. За данними Ю. Мицика, під час гетьманування Сомка останньому допомагав брат Василь Титаренко (в реєстрі 1649 р. відсутній, що може засвідчувати його належність до міщанського стану), котрий водночас був братом мачухи Юрія Хмельницького. У разі достовірності цієї інформація нехитрі генеалогічні досліди дають такий результат: Гафія Сомко і Ганна Золотаренко — двоюрідні сестри. Безумовно, таке твердження вимагає ще додаткової перевірки.

З першим чоловіком, рідним братом матері Петра Дорошенка, Якимом Тихоновичем Тарасенком, Ганна Золотаренко мала сина Кіндрата. Вдруге вийшла заміж за полковника Мартина Пилипенка, мали сина Данила (основоположник Даценків). Були сини Стефан, що жив у Корсуні, Осип. На час свого третього шлюбу їй було років 45–48. Дітей від попередніх шлюбів усиновив Богдан Хмельницький, і надалі всі вони носили його прізвище. Без сумніву, цей шлюб сприяв зміцненню його становища серед старожитного козацтва.

Серед найближчих дорадників гетьмана, звичайно, знаходилися його родичі і свояки, провідне місце серед яких належить Яненкам, Нечаям, Золотаренкам.

Перших з них зустрічаємо в Любецькому старостві (очевидно, місцева шляхта). 9 листопада 1649 р. Іван Богуш і його дружина Явдоха Філонівна Яненко продали її своякам Данилу і Філону Яненкам дідизну Осняківщину, вітчизну Богушовщизну.

Відомо, що у 1649 р. у Чигирині проживав чоловік сестри Богдана Хмельницького, його дорадник Павло, а також і зять Павло (якщо джерела не помиляються). У реєстрі цього року в гетьманській столиці є лише чотири Павла, двоє з яких визначні діячі революції: Павло Яненко і Павло Безштанько (наказний полковник чигиринський). Павло Яненко був одружений з N Філонівною з роду Яненків, а Павло Безштанько з донькою Михайла чи Богдана Хмельницьких. Рід же Безштаньок у козацькому середовищі мав достатній вплив: у той час у Корсунському полку бачимо Андрія Безштанька (чи не він у 1658 р. полковник кальницький), у Черкаському — Івашка.

Рід Нечаїв відомий як у Мстиславському воєводстві, так і у Барському старостві на Поділлі. Вважається, що батько знаних козацьких полковників — шляхтич Мстиславського воєводства вийшов і осів на Київщині. Можливо якимсь родинним зв’язкам по жіночій лінії завдячує Данило Нечай народженню у Барі . На Київщині ж перед Визвольною війною шляхтич Стефан Нечай володів селом Невмиринці (1629). Брати Данило, Іван, Матвій і Юрій Нечаї становили досить впливову групу у козацтві . Будучи свояками через шлюб Івана Нечая з донькою Хмельницького Степанидою, вони здійснювали повний контроль над козацькими формуваннями Білої Русі. Лише по смерті гетьмана вплив родини Нечаїв було знищено, як і їх самих. Так, у 1660 р. російський цар вказував: «Івашку де Нечая живу быть отнюдь невозможно, потаму что многие черкасы ево не любят и жива ево видеть не хотят...»

Таким чином, родина Богдана Хмельницького, його родичі і свояки становили основу керівництва угруповання корінних козацьких полків.

Тепер розглянемо військову (тобто генеральну) старшину як найближче формальне оточення гетьмана. Найвищою посадою після гетьмана вважався уряд генерального обозництва. За Б. Хмельницького його тримали чотири старшини. Іван Чорнота походив з покозаченої брацлавської шляхти. Іван Волевач і Федір Коробка також були вихідцями з шляхти, але покозачилися не вони, а їх діди і батьки, провівши своє життя на прикордонній Чигиринщині. Іван Тихонович Волевач змінив обозного Івана Чарноту в 1650 р.. Серед рідні була родина Коробок (його донька Марія стала дружиною Гаврила Коробки), яка в Чигиринському полку була досить розгалуженою і в козацькому середовищі представлена Антоном Тихоновичем (? — 1650), Якимом Антоновичем, Яковом Івановичем . Четвертий обозний того періоду Тиміш Носач походив з шляхетськоміщанської родини, яка мала промисли і вела широку торгівлю на всій території України від Львова до Прилук.

Уряд генерального судді посідали представники десяти родин. Переважно це були вихідці з корінних козацьких полків зі значним досвідом попереднього перебування у козацькому середовищі: (Семен?) Бреус з Черкаського полку, Матіяш Онацький і Самійло ЗаруднийБогданович з Корсунського. Перед обранням на цей уряд були полковниками Федір Лобода (Переяславський полк), Яків Кліша (Білоцерківський полк), Силуян Мужиловський (мабуть, гетьманський полковник), Антін Жданович (Київський полк) , полковими суддями — Феодосій Лавринович, Матвій Положний, Пилип Семенович.

Генеральними писарями були представники двох старовинних шляхетських родин Креховецьких і Виговських. При чому Іван Креховецький, очевидно, потрапив до козацького середовища ще перед 1648 р., бо ставлення до нього, незважаючи на його віддалене від козацького галичанське походження, серед козаків було набагато позитивнішим, ніж до Виговського . Особливо це стосувалося козаків Корсунського полку.

На урядах генеральних осавулів були лише так звані «старовинні» козаки, тобто ті, хто потрапив у козацьке середовище перед 1648 р. Джерела донесли нам інформацію про одинадцять представників цієї категорії старшини. На жаль, вказівка лише на ім’я та побатькові ускладнює визначення походження того чи іншого представника. Насамперед це стосується Михайла Лучченка, Демка Михайловича з Чигирина, Осипа Григоровича та якогось Павла. Старовинні козацькі родини шляхетського походження були представлені на осавульському уряді (Остапом?) Лісовцем з Яготина, Філоном Джелалією, Семеном Гладким, Гаврилом Лісовським, Василем Томиленком, Миськом Дубиною, Гаврилом Маковецьким та Іваном Ковалевським. Томиленко походив з однієї з попередніх гетьманських родин, а Ковалевський був свояком Богдана Хмельницького.

Опанаса Працовкіна на уряді генерального хорунжого змінив (1650.11.) шляхтич Богдан Пешта (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650)). Відомо, що в березні — травні 1650 р. Богдан Пешта і якийсь Грицько очолювали козацьке посольство до Варшави, яке відвозило списки козацького реєстру

Таким був центральний технічний штаб Богдана Хмельницького. Звичайно, його доповнювали найбільш поважні полковники, на яких зупинимося далі.

Як бачимо, восени 1649 р. провід війська був повністю в руках представників городового козацтва з корінних полків (Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Переяславського). Серед проводирів відсутні репрезентанти старовинних північних козацьких полків Білоцерківського і Канівського. Ймовірно, це пов’язано з настроями у цих полках. Так, полонений у серпні 1648 р. козак білоцерківський Фесько П’ятка розповідав, що у його полку розформовано 18 корогв, які займали угодовську щодо Польщі позицію .

Складність аналізу персонального складу полковників, які перші очолили козацькі загони у 1648 р., зумовлена тим, що їх реєстр можна скласти лише частково. Слід враховувати, що повстанці несли бойові втрати. Лише у битві під Констянтиновом (26–28.07.1648) загинув полковник Кривошапка, потрапив у полон і був посаджений на кіл полковник (в інших джерелах, сотник) Полуян . Які полки очолювали ці старшини невідомо.

Враховуючи звістку середини червня 1649 р., що «Хмельницький сменил і продолжает сменять полковников, так как истекает год их...» , стає зрозумілим, що достовірними і вичерпними джерелами про полковництво цього року ми не володіємо. Хоча більшість з них відома за пізнішими діями, але все ж точно локалізувати, хто з них очолював який територіальний полк без притягнення нових джерел, важко. На жаль, у нашому розпорядженні немає даних, що «ця заміна відбулась не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана» .

Частина із звільнених з урядів полковників вийшла у відставку і склала товариство Війська Запорозького. Вважаємо, що воно (пізніше отримало назву значне військове товариство) вписане до реєстру Чигиринського полку . Серед них знаходилися значні козацькі старшини 1648 р., які після Зборівського договору не посідали урядів (серед них був Іван Богун), але, як побачимо далі, вони були на козацьких посадах як до, так і після Зборова.

Уже на початковому етапі визвольної боротьби у козацькостаршинському середовищі існували відмінності у поглядах як на тактичні, так і на стратегічні цілі. Чотири полковники на чолі з Кривоносом стали в опозицію до гетьмана. Чи не серед них були ті, хто під його керівництвом у липні 1648 р. здійснював операції. Очевидно, Кривонос був наказним гетьманом над чотирма полками (своїм — тобто Лисянським, Корсунським, Білоцерківським, Уманським). Сіверську старшину знаємо з документа, коли ще влітку 1649 р. Хмельницький призначив Кричевського наказним гетьманом над 8 полками: Небаби, Головацького, Шумейка, Віука, Кизимко, Подобайла та інших . Виступи Кривоноса і Петра Головацького проти відступу з захоплених західних районів свідчать, що у питанні ведення війни у старшинському середовищі вже в той час були розбіжності. Стосовно методів боротьби знов ж таки були різні підходи. Так, гетьман заявляв Кривоносу: «...ми не дає можливістьмо ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

На початку Визвольної війни Кривоніс був наказним гетьманом, очолюючи повстанців на Брацлавщині, Поділлі і Волині. Кривоноси у ХVII ст. були достатньо відомим шляхетським родом на Мстиславщині. Вони володіли Бугодищами, Служнею, Кривоносівщиною, Кондратівським. Ці надання були отримані ще від князя Мстиславського. У середині цього століття там ще проживали дід Стефан та його онуки, брати Микола, Семен, Василь. Останні мали сестер: Полонію, заміжню за Валюжиничем, Варвару — за Яном Бушковським, Катерину — за Юхимом Товпигою, Ксенію — за Лукашем Бичковським. Юстина Кривоніс була дружиною Яна Козловського (1663). До них близькими (можливо, свояками) були шляхтичі Яків Слюнка, Олександр Товпига. Кривоноси і Товпиги володіли Кондратівкою на основі королівських привілеїв їх предкам. Нагадаємо, що Товпига був козацьким полковником на початку ХVІІ ст. Можливо, що і шляхтичі Мстиславського повіту Кривоноси належали до старовинних козацьких родів.

Стосовно Максима Кривоноса достовірно відомо, що його брат загинув у полум’ї української національної революції. Син Максима невідомого імені на початку 1649 р. був полковником остропільським, сотником паволоцьким. Фіксуються Кривоноси і у корінних полках: Грицько у Жаботинській сотні Чигиринського полку, а Васько у Мошенській сотні Черкаського полку але чи мали вони родинні стосунки з Максимом Кривоносом — сказати поки що трудно. Олександр Кривоніс у 1659 р. був полковим обозним Подільського полку у полковника Остапа Гоголя, Стефан Кривоніс — козаком Могилівської сотні цього полку. У 1666 р. той самий Олександр Кривоніс виконував обов’язки місцевого війта .

Поряд з Кривоносом, одним із перших соратників Богдана Хмельницького у нелегкій боротьбі, який забезпечував розширення козацького впливу на Лівобережжі, став сотник стояцький Канівському полку в 1638 р., потім полковник миргородський Матвій Гладкий (Козаченко). Щодо його і деяких інших старшин поглядів маємо свідчення з квітня 1650 р. одного із шляхтичів: «Полковники де Матвей Гладкой и Нечай и Кривонос (син Максима за В. Голобуцьким), хотя с Хмельницким...едят вместе, а мысль не одну имеют, называют Хмельницкого ляхом похлебцею» . Гетьман жорстко розправлявся з проявами непослуху, Гладкий був ним знищений. Разом з ним загинули полковник прилуцький Семен Герасимович і сотник краснянський. Проте з’являлися нові претенденти на гетьманську булаву. Так, «котрих полковників і сотників гетьман скарав, тих полків козаки тримають раду... з новим гетьманом. А новий гетьман у них з’явився Вдовиченко (Вдовиченок) — як йому на ім’я і чий він не знає. А стоїть той Вдовиченко з своїм військом за Чигрином, з ним козаків у зборі багато, хочуть воювати з Хмельницьким. І полтавський полковник Пушкаренко теж у того нового гетьмана»

Наступним впливовим представником козацької еліти був полковник Богун, якого вважали шляхтичем В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, Т. Яковлєва. Невідомо, чи був Іван у якихось родинних стосунках з Федором Богуном, полковником козацьким, якого у 1648 р. Хмельницький послав зпід Кам’янцяПодільського на прикордоння Пізніше на боці гетьмана Петра Дорошенка воював полковник кальницький Василь Богун, а у 1672 р. бачимо якогось Богуна молдавським польним гетьманом.

Іван Богун записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського, столичного Чигиринського полку. Вже у 1649 р. Богуни досить розгалужений козацький рід: Федір — козак Крилівської сотні, Степан — Сміловської, Іван — Максимівської, Василь — Голтв’янської Чигиринського полку, Мисько Богунов брат, Процик, Михайло — Черкаської сотні Драгиля Черкаського полку, Іван — у полковому товаристві канівському, Федір — козак 1–ї Лисянської сотні, Яків — 2ї Лисянської Корсунського полку

Російський дослідник Б. Флоря опублікував свідчення про участь Івана Богуна у спільних запорозькодонських акціях проти турків. Зазначається і той факт, що він служив на Кодаку. Точаться дискусії: одна чи різні особи Іван Богун і Іван Федорович. Одна стверджують В. Липинський, М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашевський, Т. Яковлєва, різні — наполягають М. Петровський , О. Гуржій. Вважається, що Богун виступав проти протекції московського царя, позаяк там невільництво і кріпацтво. Не було його і серед тих, хто першим склав присягу. Ще 12 квітня 1654 р. він її не прийняв. Прагнув відвернути Хмельницького від Москви. Вніслідок конфлікту з Хмельницьким Богун, «выйдя з Монастыр. сбежал от войска, а дружину его Хмельницкий приказал заковать». Під Берестечком після Філона Джеджалії, Адама Хмелецького, Матвія Гладкого він обирався наказним гетьманом. Ще у січні — лютому 1652 р. Іван Богун на Брацлавщині, а Півторакожуха «за Дніпром» збирали опозиційне до Білоцерківської угоди козацтво . Відома гілка роду Івана Богуна, яку започаткував його син, значний військовий товариш (а, відповідно, до того був на значному козацькому уряді) Григорій . Син останнього Леонтій став батьком Сави. Дмитра ж Савича Богуна (нар. бл. 1767 р.) у 1787 р. згадується на службі колезьким регістратором у НовгородСіверському. Козакував і небіж Івана Богуна Кузька, який разом з сотником медведівським потрапив у московський полон навесні 1662 р..

В реєстрах нараховується 80 попередників Богдана Хмельницького, що тримали гетьманську булаву. У козацькому середовищі були їх прямі нащадки і родичі. За 23 роки існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші опорні угруповання.

Слушною здається думка, що ментальність «старшини віддзеркалювала типові риси ментальності народу, найхарактернішою зпоміж яких виступало абсолютне переважання в її структурі соціальних, групових і приватних інтересів над національними і суспільними» . У зв’язку з цим, розглядаючи шляхи формування козацької старшини, її соціальні, кланові, регіональні, національні відмінності, слід виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі, визначити регіональну типологію основних козацькостаршинських родин. Старшина на полкових урядах і сотники становили менше одного відсотка Війська Запорозького (0,94%). У корінних полках відсоток старшини до загальної кількості козаків був нижчий загальнодержавного показника, а новоутворених — вищий. Це свідчить про кращу самоорганізацію козаків корінних полків.

Bogdanas Zinovijus Chmelnickis (ukr. Богдан Зиновій Хмельницький, 1595 m. gruodžio 27 d. Subotive prie Čyhyryno, dab. Čerkasų sritis – 1657 m. liepos 27 d. ten pat) – 1648–1657 m. Ukrainos kazokų etmonas, 1648–1654 m. sukilimo prieš Abiejų Tautų Respubliką vadovas.

Biografija

Kilęs iš smulkiųjų bajorų. Krikštytas Teodoru. Mokėsi Kijevo brolių mokykloje, vėliau Jaroslavo ir Lvovo jėzuitų kolegijoje. Mokėjo lenkų ir lotynų kalbas, vėliau išmoko turkų ir prancūzų kalbas.

Su tėvu, Michailo Chmelnickiu, Abiejų Tautų Respublikos kariuomenės karininku, dalyvavo 1620–1621 m. kare su Turkija. 1620 m. per Tetoros mūšį, kuriame žuvo jo tėvas, pateko į turkų nelaisvę. Kalėjo Konstantinopolyje. 1622 m. sugrįžo ir įstojo į registrinių kazokų kariuomenę, su kuria rengė drąsius žygius į turkų valdomas žemes. Apie 1630 m. vedė Haną Somkivną ir grįžo į Čygyryną. Nuo 1637 m. kariuomenės raštininkas, po nepavykusio 1638 m. kazokų sukilimo pažemintas pareigose, iki 1647 m. Čyhyryno šimtininkas. Kai karaliumi tapęs Vladislovas Vaza pradėjo karą su Rusija, dalyvavo kovose ir už narsumą iš karaliaus gavo auksinį kardą. Kartu karalius pažadėjo kazokams ir daugiau teisių, jeigu jie padės jam kovoti su Turkija.

Tačiau gerus karaliaus ir Chmelnickio santykius sugriovė Čygyrino seniūnas Danielius Čaplinskis. Kol Chmelnickis buvojo Krokuvoje, Čaplinskis užpuolė jo dvarą Subotive, užmušė sūnų ir pagrobė antrąją žmoną. Chmelnickis bandė teisybės ieškoti teisme, bet ten iš jo pasijuokė. Kai jis kreipėsi užtarimo pas karalių, tas nusistebėjo, kad nuolat ginkluoti kazokai kažkur ieško užtarimo. Grįžęs Chmelnickis surinko kazokų rinktinę, tačiau apie tai sužinojęs Karūnos didysis etmonas Mikalojus Potockis liepė jį suimti. Norėdamas išvengti tiesioginio konflikto su Rusios vaivada Jeremijumi Višniovieckiu 1647 m. gruodžio 11 d. su sūnumi Timofejumi pabėgo į Zaporožės sečę, o iš ten pas Krymo chaną, kur susilaukė neoficilios paramos. Chmelnickio sukilimas (1648-1654)

   Pagrindinis straipsnis – Chmelnickio sukilimas.

1648 m. balandžio 22 d. kazokai pradėjo sukilimą, išvijo registrinių kazokų įgulą, o Bogdanas Chmelnickis buvo išrinktas etmonu. Remiamas Krymo totorių 1648 m. įveikė Abiejų Tautų Respublikos kariuomenę prie Geltonųjų Vandenų, Korsūnės, Piliavcų, užėmė Lvovą, Zamostę. Keršydamas už skriaudą Chmelnickis pradėjo lenkų ir žydų pogromus. Buvo sunaikinta apie 300 žydų bendruomenių, apie 60 000 žydų išžudyta arba parduota į vergiją turkams. Po to sekusiame Švedų tvane ir per karą su Rusija buvo išžudyta dar apie 100 000 žydų.

1649 m. pradžioje žlugus deryboms su Abiejų Tautų Respublika, [1] kovojo toliau. 1649 m. pasirašė Zborovo sutartį, kuria siekta įtvirtinti iš esmės autonominę Ukrainą. 1651 m. pralaimėjo prie Berestečko ir buvo priverstas sudaryti kazokams mažiau palankią Bila Cerkvos sutartį. Subotivo cerkvė, kurioje palaidotas Bogdanas Chmelnickis

Dar 1648 m. prašėsi Rusijos caro Aleksejaus Michailovičiaus globos, su kitais kazokų vadais 1654 m. prisiekė jam (Pereslavlio rada) prijungdamas Ukrainą prie Rusijos. Per 1654–1667 m. Abiejų Tautų Respublikos ir Rusijos karą rėmė Rusiją, į Lietuvos Didžiąją Kunigaikštystę pasiuntė kazokų pulkus. Per 1655–1660 m. Abiejų Tautų Respublikos ir Švedijos karą rėmė Švediją ir 1655 m. Kėdainių sutarties šalininkus. Manoma, kad ketino pripažinti Švedijos karaliaus Karolio X Gustavo valdžią. Tačiau, sužinoję, kad jų etmoną ištiko paralyžius, kazokai pasuko atgal, o tai galutinai pribaigė Chmelnickį. Jis mirė nuo apopleksijos 1657 m. liepos 27 d., bet apie jo mirtį buvo pranešta tik rugpjūčio 16 d.

Palaidotas buvo Subotivo cerkvėje, tačiau 1664 m. vaivada Danielius Čaplinskis sudegino jo dvarą, o jo ir sūnaus palaikus liepė išmesti šunims.

Jo vardu 1954 m. per Ukrainos prisijungimo prie Rusijos 300-ąsias metines Ukrainos miestas Proskurivas pavadintas Chmelnickiu.

Šaltiniai

   Visuotinė lietuvių enciklopedija, IV t.

J. Kaczmarczyk. Bohdan Chmielnicki. Wroclaw 1988.
Kategorija:

   Ukrainos etmonai

http://ru.rodovid.org/wk/Запись:143954